2 (5)

Звісно, я не чекала, що Данило відкриватиме мені дверцята автомобіля, як справжній джентльмен, але все одно засиділась в автівці, сама не знаючи, чого чекаю. Він гмикнув, вийшов першим, обійшов машину, навіть подав руку. Коли я вклала пальці в його долоню, відчула, як тілом підіймається знайомий трем. Колись від одного доторку між нами іскрило.

– Пам’ятаєш, як ти допомагав мені вийти з таксі після нашого першого побачення? – незрозуміло навіщо спитала я. – І всміхався мені. В тебе була така гарна усмішка…

– Зараз не гарна? – лукаво посміхнувся Данило. – А я сподівався, що досі тобі подобаюсь.

– З роками ти тільки погарнішав, – неохоче визнала я, встаючи навпроти нього. – А я?

– Нариваєшся на компліменти? – він схилив голову набік. – Здавалось, стільки років минуло, а ти геть не змінюєшся, Стефо.

– Це мені теж вважати компліментом?

– Виглядати юно – це, звісно, добре, але у тридцять міркувати, як вісімнадцятирічна – не дуже. Комплімент чи ні – вирішуй сама, – Данило витримав паузу. – Це ж треба, ти вже така доросла дівчинка, а твій батько все ще витріщається з-за паркану і, вочевидь, мріє мене прогнати. Я відчуваю, як він дивиться на нас.

Мене кинуло в жар. Як невчасно!

– Переживає. Я мала бути вдома набагато раніше, і… Батькові не подобається те, куди повертає наша співпраця з Вадимом.

– Він бовдур, бо дозволив тобі підписати той контракт, – закотив очі Данило. – Міг би вичитувати його краще, а не переживати зараз. Хоча я не здивований, що твоєму таткові не стало на це мізків. Він завжди був таким передбачуваним.

– Не вистачає лише фрази «я б ніколи не підставив так власну доньку», – бовкнула я.

Данило розсміявся.

– Коли я матиму доньку, – заявив він, – я подбаю про те, що вона могла потурбуватись про себе, навіть якщо раптом її батько залишиться без своїх статків. Вона вмітиме читати угоди, Стефо. Хіба що ти боїшся, що вона вдасться в тебе?

Я мало не вдавилась.

– Це натяк на те, що ти хочеш від мене дітей?

– Що ж, – Данило нахилився до мене ближче. – Якщо погодишся допомогти з Левицькими і я виплачу твій борг, то запрошу на побачення. Погоджуйся, якщо хочеш своїм дітям хорошого батька.

Найбожевільніше, що в цю мить я справді хотіла погоджуватись. Звісно, не сказала ані слова, лише підморгнула Данилові, обійшла його і поспішила до воріт. Чоловік не намагався мене стримати, спокійно випустив зі своїх рук, провівши палким, зацікавленим поглядом. Від цього я лиш прискорила крок, втікаючи якомога далі, і видихнула з полегшенням, тільки коли опинилась на закритій території.

Зараз до мене мала б вийти охорона, але тепер її заміняли кілька жалюгідних камер відеоспостереження. Майже весь штат батько розпустив, економив кошти. Я вважала, що у нас не настільки серйозні фінансові проблеми, аби позбавлятися відданих людей і хороших працівників, але хто б мене слухав.

Тато справді був на вулиці. Він швидким кроком підійшов до мене і спитав:

– Хто тебе підвозив? Машина не Вадимова. Ти нарешті знайшла собі впливового кавалера?

– Фу, тату, це жахливо звучить, – я невдоволено скривилась. – Ти його не впізнав, до речі? Що ж, багатим буде. Ще багатшим. Боже…

– Кого я мав впізнати?

– Це Данило Бельчин, – озвалась похмуро я. – Пам’ятаєш такого?

– Віддалено.

– О, звісно. Данило Шевченко, – виправилась я. – Наш колишній садівник. І не роби вигляд, що ти не в курсі, наскільки він зараз впливова людина. Тобі не личить забудькуватість, одразу починаю думати, що ти в маразмі. Як і після того, що ти наробив з нашим бізнесом!

– Замовкни, – огризнувся батько. – Я не чекав, що Данило тебе кудись возитиме. Це… – він закусив губу. – Це могло би бути корисно.

– Ага. Більше нічого не скажеш?

– А мушу?

– Мусиш! Тому що, якби ти дав мені нормального юриста дванадцять років назад, якби не наполягав на тому, щоб я кинула Даню!.. – я затнулась. – У мене великі проблеми, тату, з Вадимовим контрактом. Він перепродав його Олексію Городецькому. Мене на лічильник поставили, кілька мільйонів потрібні до завтра! Данило згоден допомогти. Навіть, ха, з твоїм бізнесом! Бачиш, скільки в нього тепер впливу?

– Він настільки хоче відновити ваші стосунки? – я помітила, як у батька в очах запалилися вогники жадоби.

– Ні. Йому потрібна послуга від нас з тобою, – може, не варто було говорити, але я вже не встигла прикусити язик. Доведеться закінчувати.

– Яка?

– Данило хоче, щоб ми допомогли йому відібрати бізнес Левицьких.

Я чекала шокованої тиші, чого завгодно, але тільки не того, що батько скаже:

– Сподіваюсь, ти погодилась.

– Що?! Ти збожеволів? Левицькі були твоїми друзями. Ти не хочеш, ну, не знаю, попередити їх?

Батько відвернувся.

– Левицькі не допоможуть мені з бізнесом і точно не покриють твій борг. Я не хочу, щоб Городецький завтра був тут і вибивав з нас гроші. У нас нема вибору, – він зітхнув. – Ходімо додому, обговоримо все. Може, знайдемо спосіб викрутитися…