2 (4)

Від шоку стало важко дихати. За цей день трапилось надто багато всього, і остання пропозиція Данила не вкладалась в голові.

– Ти серйозно? – хрипко перепитала я. – Тобто ти справді чекаєш, що я допомагатиму тобі з таким?! Та це ж божевілля!

– Ну чому ж божевілля. Звичайна конкуренція. Я не пропоную вам влаштовувати якусь протизаконну підставу, – знизав плечима Данило. – Але я хочу отримати своє. Будемо вважати, що Альберт Левицький багато мені заборгував.

– Ви взагалі знайомі?

– Трішки, – кивнув він.

– Якби ти добре знав Альберта, – палко прошепотіла я, – то навіть не думав би в цьому напрямку. Послухай, Даниле, це погана ідея. Справді. Левицькі міцно тримаються на ногах, вони не мій батько, не в боргах, як в шовках.

– Ти його досі кохаєш?

Питання застало мене зненацька.

– Про що ти?

– Досі кохаєш Альберта? – з викликом спитав Данило. – Ну, має ж бути причина, чому ти так рішуче його захищаєш. Я припускаю, справа у почуттях. Якщо між вами досі щось є, тобі варто звернутись до нього. Сама ж кажеш, він добрий. Може, і дав би тобі грошей!

Я б не здивувалась, якби дав. Альберт – хороша людина, значно краща за мене чи мого батька, і точно вже краща за Данила. Він би нікого не підставляв, та й взагалі, не жив помстою. Шкода, що у нас нічого не склалося.

– Ніколи я його не кохала, – зізналась я. – Це було помилкою, спробувати взагалі ті стосунки, і якби я вміла в дев’ятнадцять казати батькові «ні», всім би стало краще. Якщо ти не в курсі, ми доволі швидко розбіглися.

– Тоді чому ти зараз так проти самої думки допомогти мені з бізнесом? Левицькі – мої прямі конкуренти, а конкуренцію я не терплю.

І він це серйозно!

– Альберт – хороша людина. Батьки в нього… Нормальні, ніяких махінацій, чесний бізнес. Мені буде дуже шкода, якщо вони постраждають, – видихнула я. – Даниле, це неможливо. Правда. Краще за це не братися. Може, тобі вигідніше з ним співпрацювати?

– Може, – легко погодився Данило. – Але справа в тому, що для цього мені геть не потрібна твоя допомога. А отже, тобі знову нема чого мені запропонувати.

– Я готова бути з тобою, якщо ти захочеш.

Данило розреготався.

– Стефо, ти гарна жінка, але кілька палких ночей не вартують ті мільйони, які доведеться викласти, справді. Тим паче, за твого батька. Я легко знайду собі пару без таких домовленостей. Чи я настільки страшний і огидний, на твою думку, що не впораюсь без фінансових вкладень?

Я густо зашарілась.

– Вибач, я не те мала на увазі.

– Ну звісно. Не хвилюйся, я розумію, чому тебе трясе. Така пропозиція… Подумай до ранку, час же ще є. Порадься з батьком.

– Не боїшся, що я все йому розповім, а він переповість це Левицьким?

– Навряд чи в обмін на їх щедру допомогу, бо так дорого ця інформація не коштує, – заперечив Данило. – Крім того, я скажу, що пожартував, і твій батько виглядатиме дурнем. А ти… Просто повелась на те, що я говорю, подумаєш. Ти ніколи не була генійкою в бізнесі.

І знову правда. В цю мить я ненавиділа Данила за те, наскільки добре він знав всі мої слабкі місця і як легко міг в них вдарити.

– В тебе є авто? Водій? Було б краще, якби ти зараз поїхала додому, – сказав Данило, – і бажано не сама. Я не впевнений, що Городецький справді так легко заспокоїться.

– Зазвичай мене возив Вадим, – глухо озвалась я. – І його водій. Але я не дуже хочу сідати до нього в машину. Таксі викличу.

– Треба самій дбати про свою безпеку, Стефо, – Данило закотив очі. – Гаразд, я тебе підвезу. Ходімо, підкину додому. Будинок той самий.

– Так… Чому ти це робиш?

– Я тебе забрав у Городецького не для того, щоб ти вляпалась в наступну проблему вже через три секунди, – роздратовано озвався Данило. – Ходімо, нам пора.

Я слухняно пішла за ним – що вже тут сперечатися? Опинитися в руках Городецького знову справді не хотілося.

Данило всю дорогу мовчав. Лише спишившись біля нашого будинку, сказав:

– Пообіцяй, що подумаєш над моєю пропозицією. Завтра подзвони і повідом, що вирішила, але не відмовчуйся.

– Добре. Поздвоню, – кивнула я. – І пораджуся з батьком…