2 (3)

Данило міцно стискав мої пальці, доки вів коридором. Я поспішала за ним, проклинаючи сукню та незручне взуття, і так зосередилась на тому, аби підтримати швидкий темп чоловічих кроків, що не спіймала мить, коли чоловік спинився, як вкопаний. Я врізалась би йому в спину, але Бельчин розвернувся, ловлячи мене за талію, потягнув вбік і притиснув до стіни.

Не знаю, нащо закинула голову назад, нащо привідкрила вуста, чекаючи, що він мене зараз поцілує. Данило ж не поспішав нічого робити, тільки дивився.

– Отже, я все-таки кращий за Городецького, – підсумував він, – якщо ти мене покликала. Знаєш, ймовірно, це коштуватиме мені одної-двох угод, причому вельми вигідних. Я планував скористатися своїм впливом за інших обставин.

– Я навіть уявити не могла, що все буде… Так, – зізналась я. – Що він взагалі полізе до мене. Я пропонувала йому гроші… Але він категорично відмовлявся.

– Само собою. Я думаю, він в курсі, що у тебе нема такої суми. Міг би, щоправда, дати тобі побігати, а потім запропонувати «простіший» варіант. Приблизно так Городецький і проламує людей на послуги.

– Він просив мене не про послугу.

– Я не дурний і добре розумію, що саме він від тебе хотів. Це не дивно. Ти красива жінка, Стефаніє, а у шоу-бізнесі таке пропонують на кожному кроці.

– Раніше, знаєш, я подібних пропозицій не отримувала.

– Бо ти була не самотньою зірочкою на підлому небосхилі, а донькою Івана Критенка, – в очах Данила спалахнула така гостра, безмежна ненависть до мого батька, що у мене аж мороз пішов по шкірі. – Золота дівчинка, до якої не мають права наближатися ниці прості смертні.

Він відступив на півкроку, розриваючи наш тактильний контакт, ніби самої згадки про батька було достатньо, аби Данило більше не хотів знаходитися поруч. Я здригнулась, відчувши, як пробігся шкірою холод.

Колись він вмів зігріти мене навіть найтемнішої зимової ночі. Поруч з Данилом я почувалась в безпеці, хай це був лиш звичайний хлопець, робітник в домі мого тата. Зараз він – багатий, впливовий, успішний, а відчуття безпеки зникло в темних проваллях його зіниць.

– Отже, – байдуже промовив Данило, – тепер ти маєш подвійний борг і скільки там? Одну ніч, щоб його закрити? То який план?

План?..

Якась частинка мене все ще сподівалась на те, що Данило допомагатиме і далі. Він же прийшов. Але Бельчин, помітивши, як я витріщаюся на нього, лише весело розреготався.

– Ти вважала, що я заплачу за тебе, правда ж?

– Я… Я лише…

– О, не виправдовуйся, – він відмахнувся. – Мені слід було це передбачити, ясна річ, ти такого чекатимеш. Але це був акт безоплатної допомоги, Стефаніє. Я не міг залишити жінку… Будь-яку в такій ситуації. Тим паче, на моїй території. Це питання честі, якщо вже на те пішло. Ніколи жодний… Городецький не насмілиться зачепити дівчину проти її волі, доки знаходиться тут і доки я тут хазяїн.

– Дякую.

– Так. Проте твої фінансові проблеми я просто так не вирішуватиму. Борг є борг. Можу, звісно, порадити адвоката, який перегляне, що там з умовами, і «завтра в подвійному розмірі» перетвориться на «виплатити за рік у відсотках» чи щось таке. Але грошей, я так розумію, в тебе нема.

– Нема, – озвалась я. – Даниле, коли ти пропонував свою допомогу… Ти… Ти міг би? У тебе є така сума?

Бельчин фиркнув.

– Ясна річ, вона у мене є.

– І до завтрашнього ранку?

– Теоретично, я міг би заплатити Городецькому навіть зараз, – підтвердив Данило. – Кажу ж, я маю достатньо фінансів для таких справ. Навіть вільних. Але з чого б то мені таке робити?

Він чекає, що я йому запропоную, і це було очевидно. Данило дивився з викликом, провокував. Я ж відверто розгубилась. Колись це здавалось таким легким… А що як він просто хоче повернути наше минуле, але надто гордий, аби сказати про це прямо?

Я змусила себе відштовхнутися від стіни і підійти до Данила. Поклала долоню йому на груди, обережно провела по сорочці, відчуваючи тепло шкіри. Притиснулась до чоловіка, зазираючи в очі. Він мовчав, стояв, як стовп, навіть не намагався мене обійняти.

– Даниле, – ледь чутний шепіт мав звучати загадково, а не жалюгідно – принаймні, я на це сподівалась, – я знаю, між нами було багато поганого. Але я більше не маю до кого звернутися. Ти – мій рятівник, моя єдина надія…

Він обійняв мене за талію.

– Я так кохав тебе, Стефаніє…

– Я теж тебе…

– Ш-ш-ш, – Данило притиснув палець до моїх вуст. – Стефо, пам’ятаєш, що ти сказала, коли я благав тебе допомогти з грошима на лікування батька? Що ти втомилась від цього всього. А вже через тиждень ти зустрічалась з Альбертом Левицьким. Пам’ятаєш?

– Мені дуже, дуже шкода, я була дурна…

– Я хочу, щоб ти і твій батько допомогли мені отримати бізнес Левицьких. Ось моя умова. Тоді я допоможу і тобі з боргами, і навіть панові Івану.