2 (2)

Бельчин всміхнувся.

– Це мій клуб, – нагадав він. – Моя територія. І не тобі розпоряджатися бажанням жінки.

– Достатньо того, що я розпоряджаюся її боргом. Але, якщо хочеш, з твого клубу ми можемо поїхати. Тільки я буду дуже, дуже невдоволеним, – заявив Олексій.

– Співчуваю, але вимушений зіпсувати настрій. Стефанія може залишитися, а тобі краще більше сюди не приїжджати.

На кожній фразі я мало не затримувала дихання. Хоч би Данило не передумав, не вирішив, що від мене забагато проблем, не пішов геть, залишивши мене сам на сам з Городецьким.

Серце калатало в грудях. Я й до цього розуміла, що вляпалась по самі вуха, але зараз, спостерігаючи, як сходиться два хижака, поступово усвідомлювала, наскільки ж все погано.

Олексій став так, щоб заступити собою мене від Данила. Я тепер могла дивитись тільки на його широку спину. Бачила ще, як чоловік стискав руки в кулаки. Він був значно кремезнішим за Бельчина, дарма, що чоловіки мали приблизно однаковий зріст.

– Стефанія моя боржниця, і вона залишиться зі мною.

– Здається, вона воліла б знайти більш прийнятний спосіб виплатити борг, – в голосі Данила вчувалась усмішка. Потужний, великий супротивник його анітрохи не лякав. – Наприклад, грошима. Чи не так, Стефаніє?

Бельчин не зробив навіть кроку вбік, але простягнув руку повз Городецького до мене. Я витріщилась на долоню, не зважуючись торкнутися її. Повітря тріщало від напруги.

– Ми з нею самі розберемось, як вона платитиме, – відповів Олексій, перехоплюючи руку Данила. Пальці так міцно стиснули чужий зап’ясток, що аж шкіра побіліла. Я зважилась кинутись до Бельчина і тепер завмерла навпроти обох чоловіків. – І не треба мені тут закидати «жінка не хоче з тобою йти», втямив?

Вони дивились лише одне на одного, пропалюючи поглядами. Городецький гнівався, на обличчі грали жовна. Данило всміхався йому так легко, ніби все було лише розвагою, і самовпевнено задер підборіддя. Він не мав ані краплі страху.

– Але зараз не йдеться про те, чого хоче жінка, – Бельчин ніби не відчував сталевої хватки на своїй руці. – Ми про те, чого хочу я. А я бажаю, аби Стефанія зараз пішла зі мною.

Городецький фиркнув.

– Чому мені має бути не пофіг?

Данило схилив голову набік, зацікавленим поглядом вивчаючи пальці на своєму зап’ястку.

– Ти мене добре знаєш, Олексо, – байдуже сказав він. – Тож сам скажи, чому тобі не все одно, в якому настрої я звідси вийду, м?

– Пішов ти…

– Піду, – кивнув Данило. – З нею. Хочеш ти цього чи ні. Питання тільки в якому настрої залишусь я… І в якому стані буде твій бізнес, Городецький, якщо я за нього візьмусь.

Запанувала тиша. Олексій не відповідав. Данило зробив маленький крок до нього, і тоді я побачила надзвичайне: Городецький відступив. Зовсім трішки, але цього вистачало, щоб зрозуміти: він здається.

– Шкода, що твій батько не навчив тебе поважати інших, – просичав Олексій. – І не відбирати чуже.

– Люди – не речі, – ласкавим голосом нагадав Данило, – і не іграшки, щоб бути чужими чи своїми. Але якщо тобі таке подобається, ти ж не будеш проти, якщо я тебе теж вважатиму іграшкою?

Городецький змовчав.

– Олексо, – Данило примружився, – ти дуже добре знав мого тата, розумієш, на що він здатний. І чудово знаєш, що я – набагато гірший. Звідки ж тоді таке бажання нарватися?

Відступати було більше нікуди. Городецький наштовхнувся на стілець і впав на його сидіння. Бідолашні меблі заскрипіли. Данило однією рукою вперся в спинку стільця, іншою – в стільницю, і навис над кремезним Олексієм.

– То що скажеш? – поцікавився він. – Ми будемо мірятися впливом, чи ти вчиниш, як розумна людина?

– Нехай валить на всі чотири сторони, але борг у подвійному розмірі має бути завтра у мене на рахунку, – відрізав Городецький.

– У подвійному?! – охнула я. – Якого…

– Закрийся і бери, що дають. Розводилась же, що маєш гроші, – огризнувся Городецький. – Все, можеш йти, Стефо. Я почекаю ту симпатичну офіціанточку.

– Олексо, боюсь, Ярослава не прийде, – Данило гмикнув. – Я не ризикую своїми співробітниками, сам розумієш. І якщо дізнаюсь, що якась жінка в моєму клубі, клієнтка чи працівниця, тобою незадоволена…

– Гаразд! – гиркнув Олексій. – Втямив! Що, пожерти теж не даси?

– О, їсти – скільки завгодно. Страви донесуть хлопці з кухні, – кивнув Бельчин. – Я радий, що ми порозумілися. Стефаніє, ти готова піти?

Я схопилась за його руку, мов за рятівне коло, і прожогом кинулась геть з кімнати. Не знаю, де взяти подвоєну суму боргу, але принаймні я не повинна лишатися наодинці з Городецьким. Він мене не отримає!