1 (3)

Я невідривно дивилась на Данила. Гостре бажання попросити його лишитися вже зараз обпікало мені язик, але я так і не зважилась нічого зробити. Чоловік наостанок подивився на мене, змусивши серце зробити ще один кульбіт у грудях, і зрештою вийшов, зачинивши за собою двері.

Я кинулась слідом, тремтячими руками провернула ключ у замковій щілині, ніби цей тонкий заслін справді міг мене захистити, і повільно сповзла на підлогу. Серце калатало в грудях, в голові паморочилось. Ми стільки років не перетиналися, дарма, що жили в одному місті, аби саме тепер, коли я така слабка та жалюгідна, зустрітися!

Таких збігів не буває. Данилові щось потрібно, і навряд він просто задумав мене повернути. Навіщо? В нього чудове життя, а я так, дівчисько з минулого. Тоді нащо?

З зусиллям відштовхнувшись від підлоги, я повернулась до дзеркала. Треба змити з себе сценічний макіяж та забиратися звідси якомога скоріше. Годі з мене виступу.

Та спокійними були якісь лічені хвилини. Я не встигла навіть розчесати волосся, позбутися клятих блискіток, що налипали на нього, як щось грюкнуло в двері.

– Стефо, виходь негайно!

– Я зайнята, – огризнулась я, впізнавши Вадимів голос. – І втомилась після виступу.

– Втомилась гарцювати на сцені під фанеру? – фиркнув презирливо він.

– Я співаю наживо!

З коридору долинув огидний регіт. Як я колись могла довіряти цьому чоловікові настільки, що підписувала з ним контракт! Треба було думати, що роблю, ще тоді! Користі з Вадима, як з цапа молока, зате пихи, вимог… Здається, він вважав, що я повинна все зробити сама, а потім ще й віддати йому щонайменше половину заробленого.

Він знову постукав.

– Виходь, інакше я виламаю двері. Швидко давай. Це важливо!

– Та боже, – я знала, що він не відчепиться, і, напевне, саме тому відчинила. – Що ти хочеш? Я ж сказала, що зайнята.

Вадим всміхався так широко, наче щойно зірвав джек-пот. Я скривилась. Навряд це могло означати для мене щось хороше.

– Я тебе вітаю, – заявив він, – Стефо, ти маєш можливість позбутися свого боргу за один вечір. Ходімо, познайомлю тебе де з ким особисто. Тільки будь чемна, – Вадим міцно схопив мене за лікоть, – не втрать бодай цю можливість.

– З ким ти хочеш мене познайомити?

– З чоловіком, який за тебе заплатить, – підморгнув Вадим. – Ну ж бо. Ти навряд чи розраховувала на такі вигідні умови.

– Ім’я мені назви, а тоді я подумаю, наскільки вони вигідні. Бо я тобі, Вадиме, не вірю на слово.

– Ти не в тому стані, щоб перебирати спонсорами, – осміхнувся продюсер. – Давай. Це твій шанс не загубити кар’єру і не втратити всі гроші. Швидше!

Якби я була винна лише йому, просто послала б. Але через паскудне менеджерство Вадима і те, що мої пісні так і не піднялися в чартах… Гаразд, навіть не потрапили туди, я справді мала віддати величезні суми. Костюми, оренда студії звукозапису, кілька рекламних інтеграцій! І за кожною витратою йшли папірці, за якими виявлялось, що це все відшкодувати повинна я.

Спочатку Вадим здавався мені щедрим продюсером, готовим багато вкладатися. Ставши трішки старшою та розумнішою, я допетрала, що він робив це за рахунок мого батька, а тепер, коли тато не міг давати достатньо грошей, витягнув кожну домовленість і збирався витрусити з мене все до останньої копійки.

Як же гидко!

З ким він хоче мене познайомити? З Данилом, якого я й так знаю? Той вирішив не чекати, доки я сама звернусь по допомогу? Від цієї думки стало спокійніше. Так, якщо там Данило, я радо прийму його гроші. Бельчин красивий, впливовий, я його знаю. Не боюся! Принаймні, не в тому сенсі.

Хай його вчинок дивний, але він мені лестив. Дванадцять років минуло, а Данило досі в мені зацікавлений. Не може забути.

Змінив усе своє життя, аби тепер захотіти повернути втрачене. Яка жінка не була б такому рада?

– Гаразд, йду, – здалась я. – Дай тільки перевдягнуся. Ти ж бачиш, я в сценічному.

Вадим ковзнув поглядом по коротенькій сукенці.

– І так піде.

Я хотіла заперечити, що жінка, яка розмовлятиме з впливовим чоловіком, мусить виглядати пристойно, але продюсер не лишив мені шансу. Він буквально висмикнув мене з гримерки. Гарно ж я виглядатиму поруч з Данилом. Він в дорогезному костюмі та шовковій чорній сорочці… І я в коротенькій багряній сукні, що ледь сягає стегон. Просто краса.

Проте, коли Вадим заштовхнув мене в одну з закритих кімнат клубу, призначених для приватних ділових зустрічей, Данила там не опинилося. За столом сидів кремезний чоловік з неприємним квадратним обличчям. Я не зустрічалась з ним раніше особисто, але впізнала за характерним шрамом на вилиці…

– Знайомся, Стефаніє, це Олексій Городецький. Ми з ним обговорювали передачу твого боргу, і Олексій пропонує не просто викупити його, а викупити і забути.

– Звісно, – Городецький підвівся і зробив крок до мене, – у відповідь на вашу, Стефаніє, прихильність.