Глава IV. Тінь страху і проблиск надії

Мене знову охоплює страшна й невідворотна паніка. Серце пульсує так гучно, що мені здається, його чути навіть крізь потріскані стіни цієї занедбаної хати. Кроки — тверді, упевнені, невже це знову вони..? 

Марія судомно хапає мене за зап'ястя. Я бачу, як її пальці тремтять, ніби сам страх оселився у її шкірі. Я рвучко розвертаюся та відступаю назад, мій погляд падає на двері, які мають от-от відчинитися, свідомість готується до найгіршого.

Двері, що були напроти мене, відчиняються, супроводжуючись скрипом. Тінь проступає в отворі, а за кілька секунд перед нами постає стара бабця, закутана у темний зношений одяг.

Серце завмирає на місці. Це не енкаведисти, вже добре, та часточка напруги все ще горить у моїй душі. Її постать — немов вирізана з каменю, нерухома, сувора. Її обличчя жовтувате, сухе, мов пергамент, з тисячами зморшок, що переплітаються, як старі тріщини на дерев'яній балці. Очі — глибокі, майже чорні. 

Бабця застигла у дверях, її постать темніша за ніч, погляд суворо падає то на мене, то на Марію. 

— Ви хто такі? Що в хаті моїй забули? — грубо питає жінка. Її голос глухий, низький, наче важкий камінь котиться по мокрій землі. 

Я не можу промовити ані слова, та й не збираюсь. Віднині, небезпечно було розповідати першому зустрічному, що ми — куркулі, як би я не ненавиділа це слово. Хоча з іншого боку, нас у будь-якому випадку випруть з цієї хати в найближчі хвилини, цей будинок не покинутий, він чийсь, отже і ми ненадовго тут зупинимося.

Бабця все ще чекає відповіді, її гнітючий погляд проникає у саму душу, вона неначе з якоїсь страшної казки на ніч про бабу Ягу (через яку я, до речі, всі десять років боялася спокійно спати, доки баба Параска не зізналася що її не існує). 

— Вибачте ми.. — тремтячим голосом почала Марія, схоже, на неї все-таки подіяв погляд цієї жінки, — ми.. шукали де сховатися..

Тієї ж секунди я різко перевела очі на Марію, вона вся тремтіла. Напевно, мій погляд був не менш гнітючим ніж у бабці, адже цим поглядом я виражала: «Навіщо ти розповідаєш про це?! Це ж небезпечно!», доки жінка напроти нас здивовано підняла брову. Та попри те, що сама ж Марія впіймала мій невеселий погляд, вона все одно продовжила свою розповідь тим же голосом:

— Сховатися від енкаведистів..

За лічені секунди, вираз обличчя бабці значно змінився, що було для мене неочікувано. Її суворість враз зникла, немов розчинилася у повітрі, а погляд, що раніше був нагнітаючим, різко пом'якшився.

— То ви.. — тихо почала бабця, та так і не договорила. 

— Ну що значить «їх ніде нема»?! — ззовні знову почулися суворі віддалені голоси, що звернули не лише нашу з Марією увагу. Я тремтячим рухом повернула голову у бік голосів, те ж саме зробила й бабця. Я знову занервувала, руки тремтіли самі по собі.

— Хутко до погрібу! — суворо наказала жінка. Від цих слів, я ще більше здригнулася. Її голос був чітким і впевненим, обличчя таке ж, анітрохи не розгублене, на відміну від мого. Бабця вибігла до сусідньої кімнати, напевно, вказуючи нам на погріб. Схоже, вона знала, що робити.

Без жодних зайвих вагань та роздумів, ми майже одразу ж зірвалися з місця й побігли за нею. 

— Сюди! — бабця кинула чіткий погляд на наш тимчасовий прихисток, хоч і занедбаний.

За лічені секунди я та Марія вже тупотіли по сходам, а потім опинилися в самому погрібі, який був доволі тісний, холодний і просякнутий вогкістю, мов гнилий корінь у землі. У приміщенні панувала тиша. Погріб був старий, власне, як і сама хата. Вологість і холод лише підкреслювали всю сумну драматичність ситуації. Кам'яні стіни вбирали кожен наш затаєний подих. Запах старих гнилих картоплин і запилених дерев'яних ящиків лоскотав ніздрі, змішуючись зі страхом, що холодив кров. Ми забилися в куток, притиснувшись до сирої стіни. Тут я знову відчула, як страх проникає в самісіньке серце. Та я нічого не могла зробити, не могла нічого вдіяти, тільки сидіти і чекати, чекати на невідомо що. 

Я намагалася заспокоїтися, та лихо не давало мені жодного спокою. Енкаведисти вже були у хаті, це я зрозуміла спочатку по стуку у двері, потім по скрипу дверей, а потім по їх безжальному голосі. Кожен звук був для мене ледве не летальний, серце завмерло кожного разу, коли я чула щось голосніше за шурхіт. Голоси зовні набирали силу, наче буревій наближався все ближче і ближче. 

— День добрий, — суворо прозвучало десь на горі. Я не чітко чула всі сказані слова, адже не всі вони долинали до нас з Марією, попри те, що прислухалася до кожного слова. — ...чи не бачили ви бабцю, дівчат двох в цій окрузі, ге не бували тут вони, у хаті вашій? — знову прорізалася тиша тим же голосом, та слова доносилися, як на зло тихо. А ті, що я не почула, я компенсувала власними припущеннями, які були геть не втішними. Попри все це, я все одно намагалася зібратися з думками. А час від часу мій погляд, палаючи страхом, пересікався з тремтячими очима Марії. 

Уважно прислуховуючись до всього, я почула негучні кроки, та не просто кроки, їх було багато. Здається, вони вже заполонили всю хату від А до Я.

— ..не бачила нікого я, — мовила бабця, як я потім дізналася, звати її було Одарка. 

Після чого, один з голосів коротко запитав щось у неї, але що саме, я не розчула. Та відповідь від неї була приблизно така:

— З хати я, сьогодні не виходила, ... (щось нерозбірливо) подрімала хвилин зо п'ять тому, та не бачила нікого тут.

Було ще багато фраз, які я не дочула, але мені вистачило тих, які я чудово зрозуміла. З кожним словом, моє серце билося все сильніше і сильніше. На мить я відчула, ніби час сповільнив свій хід, а кожна секунда перетворилася на вічність.

— Як ся має хата? — запитав один з енкаведистів, ходячи важкими кроками, та, скоріш за все, оглядаючи будинок. Та саме через ці слова, моє дихання зупинилося. Енкаведист був зовсім поруч, тому його слова пролунали так чітко, що прорізали мені вухо.

Та вухо прорізали вони не лише мені. Марія різко хапає мене за руку, в її очах читається невгамовний страх, вона теж почула ці слова та зрозуміла, що він знаходиться ближче до нас ближче, ніж треба.