Глава ІІІ. Останній прихисток

В цей момент зневірені очі Марії розширилися від здивування, ще декілька секунд вона ошелешено обводила мене поглядом, напевно підбираючи слова, а потім нарешті почала говорити:

— Анастасіє, — почала вона, стурбовано й швидко озирнувшись і відвівши мене під руку трохи подалі від людей, особливо активістів, від зайвих вух і очей. По одному її погляду було зрозуміло, Марія це зробила, боячись, що нашу розмову може хтось почути. — Що ти таке кажеш, як втекти? Куди? Нас все одно знайдуть.. — нервово продовжила сусідка.

— Байдуже, доки є час, ми маємо діяти, — вперто та невідворотно відповіла я. За довгий час, у моєму голосі прокинувся холод та рішучість, я ще ніколи не була так впевнена, як тоді. — Ми маємо вижити Маріє, будь-якою ціною, ми не дозволимо забрати наше життя.

Очі Марії розгублено забігали, а губи затремтіли.

— Маріє, — я поклала руки їй на плечі, — ми не можемо дозволити собі отак просто померти, залишити цей світ так рано, Маріє, — я знову зазирнула їй в очі, — ми маємо вижити, ми зможемо, — мій голос звучав чітко та впевнено, можливо це і переконало Марію врешті решт погодитися.

— Але як, Анастасіє? — зневірено промовила вона, — а раптом нас знайдуть? Я не менше за інших хочу жити, але які на нас за це чекають наслідки? — глос Марії тремтів, як і вона сама. Сусідка час від часу зиркала кудись вдалечінь, швидше за все розглядаючи чи нема нікого поблизу чи позаду мене. 

— В нас ще є час, ми зможемо щось придумати, — підбадьорювально відповіла я, хоча ідей при собі я не мала.

— А як вони нас знайдуть чи зловлять? — так само зневірено запитала Марія.

— Не знайдуть, — впевнено відповіла я, — ми маємо боротися за власне життя, вони не мають жодного права його забирати. — твердо вирішила я, — так у нас буде хоч якийсь шанс вижити, як не спробуємо — пожалкуємо.

Марія невпевнено хитнула головою. Вона нарешті погодилася, хоча її голос все ще нестримно тремтів, а очі хаотично металися в надії не побачити нікого біля нас. 

В один момент ми обидві зрозуміли, що часу залишається все менше. Сонце, яке ще недавно осяювало вузькі доріжки між хатами, повільно хилилося до заходу, забираючи з собою останні крихти тепла і впевненості. У повітрі витало щось загрозливе — ніби сама земля знала, що скоро нас можуть забрати.

— Ми повинні діяти негайно, — твердо повторила я, відчуваючи, як у моїх грудях наростає гаряча хвиля страху, змішана з бажанням вижити.

Марія знову озирнулася, ковзнувши поглядом по хатах, що стояли неподалік. В її знервованих очах палала боротьба між надією та жахом, що міг будь-якої миті поглинути нас обох.

— В тебе є якісь варіанти, де ми могли б зупинитися на якийсь час? — тихо запитала я, в мене вже вимальовувалися деякі варіанти розвитку подій, однак я вважала що Марія може запропонувати щось більш розумне.

Сусідка підняла погляд, на секунду серйозно задумавшись.

— Можливо, ми можемо перехватися у хаті моєї прабабці.. — задумливо прошепотіла Марія.

В її словах звучала і згасаюча надія, і страх. Як я вже потім дізналася, Марія не застала свою прабабусю при житті, та померла ще до її народження. Але в її родині, саме її прабабця була джерелом незламності попри складну долю. Батько Марії часто згадував свою бабцю, як приклад сили волі та мудрості. Вмить мені знову здалася власна хата, з якою зараз здирали останню душу. Моє дитинство, проведене серед старих стін рідної оселі, де кожен день був для мене найщасливішим. Але тепер усе це було затьмарено холодною жорстокістю радянської реальності.

Я вперто відкинула всі свої думки та знову перевела погляд на Марію.

— Де знаходиться ця хата? — запитала я.

— Біля ліса нашого, аж за селом, — відповіла Марія, — звідси кілометрів зо три.. — додала вона.

— Чудово, — полегшено зітхнула я, — це наш шанс.

Я вже хотіла починати діяти, як враз дещо змінило мої плани. Раптом з-за шуму натовпу, пролунав наказ суворим, холодним голосом, що ніби прорізав саму душу:

— Збери собі мішок речей, а не язиком тіляпай, як їхати будете у вас ще буде час набалакатися, хутко! 

Я різко обернулася, переді мною постав громадний чоловік, як я вже дізналася потім, це був старший лейтенант, той, що перераховував всю нашу худобу.

Слова лунали чітко, й в першу чергу зрозуміло для мене. Мій шанс втекти немов розчинився у повітрі, це було вже просто неможливо.

Я намагалася не викликати зайвих підозр і тим більше не злити людей, що оточили мене за спиною. Я невпевнено перевела погляд на тремтячу Марію. Позаду неї теж постали люди, які почали щось їй казати грубим тоном, проте що саме вони сказали, я не почула, адже кидала я на неї погляд, тільки коли вже відходила у інший бік. Тікати було нікуди.

Моє серце шалено калатало, та я розуміла, як не підкорюся — то точно не виживу, а вижити, я хотіла.

Відчуваючи, що кожна секунда неймовірно важлива, я спокійно та покірно зайшла у двір старої оселі у супроводі двох озброєних чоловіків. Один — виглядав доволі старим, здавалося, йому було років вісімдесят, хоча насправді, скоріш за все, у два рази менше. Я не встигла сильно роздивитися його обличчя, але те, що воно було похмуре, як осінній дощ — я запам'ятала точно.

Другий — навпаки, був молодим, навіть занадто. Йому, напевно, було не більше дев'ятнадцяти, принаймні мені так здавалося. Він обережно крокував позаду мене, але в його русі я побачила якусь невпевненість та недосвідченість. 

Мй двір здавався не таким, як був, це було помітно. Дорога, що веде до хати, здавалася довшою, повітря густішим, а тіні, що падали від дерев, раптом почали нагадувати про минулі часи. Сама ж хата, теж повністю пуста, голі стіні, більше нічого. Я мовчки й обережно почала збирати свої речі, яких, правду кажучи, було не так вже й багато, особливо після того, як половина моїх речей віднині валялася на вулиці в пилюці.

— Тепле щось візьми, — суворо мовив старий, доки другий мовчазно кліпав очима, — холодно там буде, а та ще дубу даш.