Глава ІІ. Гіркий смак полину

                  1930 рік, село Вишневе.

Запах свіжого сіна та аромат квітучих соняшників огортали наше Вишневе сонним теплом літнього дня. Для більшості селян цей день, певно, нічим не відрізнявся від учорашнього чи позавчорашнього: батьки гинули спини в полі, матері білили хати й поралися біля печі, а дітвора безтурботно й весело гасала босоніж по запилюженій дорозі. 

Але для мене, Анастасії Долинської, рудої Настки та паршивої відьми, як мене потайки кликали деякі «доброзичливці», цей день мав стати чорною межою, початком неминучого пекла, що от-от мало знищити вщент моє повсякденне та спокійне життя.

Я сиділа на старій дерев'яній лавці біля нашої побіленої хати, старанно та уважно вишиваючи весільний рушник. Голка слухняно ковзала по домотканому полотну, виводячи червоні та чорні вірезунки — символи нашого майбутнього з Іваном. Сонячні помічники грали в моїй рудій косі, яку я сьогодні заплітала особливо ретельно. 

Тоді, моє серце ще вміло співати від простого передчуття щастя. Іван, мій Іван, із такими ясними, як літнє небо, очима, сильний і надійний — моя перша й остання любов, як я тоді свято вірила. Ми вже будували в думках нашу маленьку, але затишну хатину на околиці села, уявляли гамірливу малечу, довгі вечори під спів цикад.

Яка ж я була тоді щаслива.. і ніякі багатства та розкоші не потрібні були для такого простого та одночасно вагомо почуття як щастя. Мені було достатньо почувати себе коханою дівчиною, кращою подругою, милою сестрою та улюбленою донькою. Хай і в обмані, хай і недовго, та все ж, тоді, не маючи нічого, я мала все. Я не носила з собою погані думки, на мою душу не полягав важкий тягар, я просто жила, моє життя було одноманітним, але таким рідним і спокійним, таким безтурботним, таким щасливим..

Раптом з-за рогу хати з'явилася Килина, моя найкраща, та, чесно кажучи, єдина подруга. Єдина хто не вважав мене позаочі рудою відьмою, ну принаймні тоді я так вважала. Та не можу заперечувати, Бог добре обдарував Килину вродою, дівчина була справжньою красунею: чорноброва, струнка, з червоними щічками, із завжди привітним поглядом та дзвінким сміхом, вона була мені ближче за всіх, майже сестрою. Але сьогодні в її очах відчувалася якась дивна та незвична для Килини метушливість, а погляд був сумний та зневірений.

— Стасю! — покликала вона, підходячи швидким кроком. Її обличчя було блідим, а губи якось дивно стиснуті.

Її «Стасю» було не таким як зазвичай, геть не таким. Раніше я чула ці слова від Килини з веселим підтоном та невгамовним теплом, тільки вона мене так називала, тільки для неї я була «Стасею». Але тоді.. тоді вигук був сповнений стурбованістю та супроводжувався знервованим поглядом.

Недобре передчуття, мов холодний слизький вуж, заворушилося в моїй душі. Я швидко відклала недошитий рушник і стривожено подивилися на не менш стривожену Килину. 

— Що сталося? Ти сьогодні якась не така.. — з невгамовною підозрою запитала я.

Подруга глибоко зітхнула, її погляд метнувся на двері нашої хати, ніби боялася, що нас хтось може почути, що мене ще більш стривожило і я почала уважно роздивлятися стурбоване обличчя дівчини.

— Стасю це.. це про твоїх.. про твоїх батьків і Ганнусю.. — погляд Килини загубився у моїй тривозі.

Холод скував моє тіло. «Що з ними? Чому вони так затрималися?» — стурбовано майнуло в моїй голові. Мама, тато й маленька Ганнуся ще вчора поїхали до райцентру, обіцяли повернутися вже в обід.

— Що з ними? — ледве чутно промовила я, намагаючись знайти на обличчі Килини хоч якусь заспокійливу емоцію, та її як на зло й бути не могло.

— Їх.. їх забрали, Стасю, — прошепотіла Килина, її голос тремтів, а очі бігали навколо мене. — Ще вночі.. якісь чужі люди.. сказали куркулі.. і повезли аж до Сибіру.. 

Світ навколо мене поглинула велика чорна прірва. Моє життя розділилося на «до» та «після», а серце почало повільно розриватися на маленькі шматки. Здається що в моїх очах потемніло, я не відчувала землю під ногами, я не відчувала нічого, лише гострий та нестримний біль, що пронизував все моє щасливе життя. «Сибір.. мама.. тато.. Ганнуся..» ці слова здавалися чимось не поєднаним, чимось далеким, жахливим.. ніби страшна казка, що просто не могла стати реальністю.

— Ні.. ти брешеш.. — прошепотіла я, намагаючись вхопитись хоч за якусь соломинку зникаючої надії. — Ти, певно, щось переплутала, Килино.. цього просто не може бути..

Серце моє почало стукати гучніше, а руки затремтіли, я не зводила очей з подруги. Але в її погляді я побачила не розгубленість, а якусь дивну суміш жалю та.. полегшення? Напевно, мені здалося.

— Стасю.. мені дуже шкода але.. але це правда — зневірено відповіла вона, блиснувши довгими віями — вже все село про це гуде. І.. і це ще не все.. — Килина знову запнулася ніби їй було важко промовляти слова.

Я дивилася на неї, на її злякані очі, намагаючись зрозуміти про яку нову звістку я маю почути. Голос дівчини був невеселий, геть не веселий, отже це знову погана звістка, але що може бути гірше, куди ще гірше? Що може бути гірше ніж дізнатися що твоїх батьків та маленьку сестричку відіслали у даль, туди, звідки вони навряд чи зможуть повернутися додому..

— Кажуть.. кажуть що й тебе.. теж скоро заберуть.. — прошепотіла Килина і цього разу в її очах навіть з'явилися блискучі сльозинки, а голос ще більше наповнився жалем — Списки вже склали і.. і твоє ім'я там є, Стасю..

І знову новий удар, мов обухом по голові. Я завмерла на місці втупившись поглядом на Килину. Моє власне вислання.. у ту крижану пастку, за тисячі кілометрів, де немає майбутнього. Невже це кінець? Невже я помру? Невже я залишу всі мої нездійснені мрії та рідну оселю позаду? Невже і мене настигне така жорстока кара, як і моїх рідних..? Мама, тато, Ганнуся... Цього просто не може бути.. моє життя не може отак просто закінчитися в один день, ні. 

Не промовивши більше жодного слова до Килини, яка все ще стояла, опустивши голову, я зірвалася з місця і побігла, як ніколи. Побігла туди, де мало бити серце мого майбутнього, де мала бути моя підтримка та опора.