Глава І. Коли місто мовчить

«Моїй прабабусі Даші. На жаль, я не застала тебе при житті, але ти завжди будеш жити в моєму серці.»

«Втрата не знищує людину — вона змушує її обирати: зламатися чи стати сильнішою.»

1935 рік, маєток на Ярославовому Валу.

Київ — місто мрій і надій. Пишні фасади дореволюційних будівель ще зберігали в собі відлуння минулих епох, тоді як широкі вулиці поступово набували нового, сучасного вигляду. Кам'яні мости міцно трималися над продовгуватим Дніпром, а його блискучі води неквапливо котилися, несучі в собі спогади про все, що пережило це величне місто. На Хрещатику гамірливо: вздовж брукованих доріг прогулюються чоловіки у костюмах, жінки в капелюшках, а старі трамваї неквапливо поскрипують рейками, наче розповідають власні історії. На Подолі ще чути гомін торговців, які вигукують ціни на пшеницю та свіжий мед, а вузькі дворики наповнені запахом гарячого хліба. Над містом лунає дзвін Софіївського собору, що нагадує про велич минулого і нескінченний плин часу. Люди купками збиралися на вулицях, кожен з них був по-своєму заклопотаний та занурений у повсякденне життя, в той час як повітря наповнювалося запахом свіжоїзвареної кави і гарненьких квітів, що проростали в затінених садах. 

Раніше, потрапити до цього міста — була моя заповітна мрія, щоправда, на той момент нездійсненна. Я день у день тільки й марила тим, як буду милуватися величними київськими будівлями, що підіймалися над міським горизонтом, ніби величезні пам'ятники. Я уявляла, як ходитиму широкими бульварами вдихаючи запах кави з маленьких, але напрочуд компактних крамниць та ласуватиму найсмачнішим морозивом, що тоді здавалося мені справжньою рідкістю. Так, раніше я дійсно мріяла про це, але не такою ціною.

Я стояла на високій терасі власного маєтку, спостерігаючи, як перші промені ранкового сонця розквітають над містом. Переді мною розкинувся дворик, оточений густими кущами бузку та старими кленами, що легенько шелестіли на вітрі. Сам маєток — невеликий двоповерховий особняк із білими колонами й напівкруглим балконом у стилі пізньої еклектики, — ніби навмисно ховався за виноградною аркою, яка вела до викладеної камінням стежки. У саду росли троянди, мальви та кілька грушевих дерев, а десь біля хвіртки рипіли дерев’яні ворота, що ніколи не зачинялися до кінця. Усе довкола здавалося несправжнім — ніби я не придбала, а вкрала собі нову реальність, приготовану для когось іншого. І все ж, це була моя оселя. І в її тиші, за товстими стінами та важкими портьєрами, мої думки шепотіли голосніше, ніж будь-коли. Міцний кам'яний будинок з витонченою ліпиною потопав у зелені доглянутого та просторого саду. Звідси й відкривався чудовий та безкрайній краєвид на ранкове сонячне місто, місто, що мовчить. Якось так, у цьому калейдоскопі контрастів, мої думки занурювалися у власну темряву. Світова сцена виглядала яскравою і сповненою обіцянок, проте за маревом блиску, часто залишалося в тіні усіма забуте минуле, що боліло й досі.

«Я Соломія, Соломія Верес, — тихо повторювала я до самої себе, здається, я вже не перший і не останній раз намагалася себе цим втішити й заспокоїти — я та, ким мала бути, та, ким я є зараз». 

Я — відома письменниця, та що крізь сторінки висловлює власну долю, власні почуття, власний нестерпний біль. Але за цей час, я стала не тільки відомою та знаменитою, я стала зовсім іншою, геть не такою, якою була раніше. Я стала холодною, жорстокою, я стала тією, кого раніше засуджувала. Сама не помітила, як те, що раніше я вважала жахливим та негуманним, стало моєю повсякденною нормою, стало моїм життям.

Раптово, поріг моєї кімнати озвався від лагідного, але стривоженого голосу. Легка усмішка, яку я так вміло та наполегливо приховувала за холодною зовнішністю, вмить зникла, а роздуми немов здуло шаленим вітром, коли до мене підійшла Мирослава — моя віддана служниця з миловидним обличчям та доброю усмішкою, завжди сповнена оптимізму та тепла, що поширювалося майже на всіх, навіть на мене, напевно. Саме в ній я бачила колишню себе, наївну, добру, турботливу, щиру та милосердну, але в той же час вірну, віддану та по-своєму сміливу, повна протилежність нинішньої мене, холодної, чіткої, безжальної та тієї, кому байдуже до чужих страждань. Щоправда, сьогодні дівчина виглядала зовсім інакше, не так, як зазвичай. Не було того спокійного й легкого погляду, сьогодні від Мирослави не віяло безтурботністю й оптимізмом як воно було завжди, натомість її обличчя було прикрашене тінню якогось дивного занепокоєння.

— Пані Соломіє, вибачте, якщо відволікаю.. — обережно й тихо почала вона, опускаючи погляд, що здавалося, лишень й був підтвердженням трагедії в її очах.

— Мирославо, щось сталося? Ти виглядаєш так, наче несеш з собою важливу для мене вістку, — розмірено відповіла я, доки напруга в моєму серці знову трохи зросла, та я намагалася її ані на секунду не показувати, я і слабкість — різні речі. 

Стурбовані блакитні очі дівчини віщували про біду, а стривожений голос вже наперед казав мені про якусь непросту новину, яка от-от мала настигнути й мене.

Паралельно за цими словами я обережно підійшла до свого робочого столу. Моє поле зору впало на мої незакінчені книги, що лежали на дубовій поверхні. Вони були відкриті, але не хаотично: деякі залишені на певних сторінках, а на кількох темних чорнильні плями видавали нещодавню роботу. 

— Пані, тут до вас.. — невпевнено почала Мирося, приховуючи погляд — говорить дівчина одна, вона дуже проситься зі Стасею зустрітися.

Я різко підняла очі, відірвавшись від книг та забувши про все інше, а потім завмерла мов кам'яний силует серед живого міста. Це ім'я прозвучало надто голосно у мертвій тиші великої кімнати. «Стасею» — слово, що пронеслося крізь мою тверду оболонку, мов удар неминучого й дуже болючого лиха, що залишає за собою великі наслідки. Серце здригнулося, а хвилювання, наче тонкий гострий ніж, безжально розітнуло мій колишній накопичений спокій.

— Ім'я вона не назвала? — нарешті промовила я, силуючи голос звучати якомога стриманіше й природніше, ніби ця новина не викликала у мене жодних почуттів.