Сіль і перо

«Коли слово не боїться тіні — воно освітлює шлях іншим»

Сіль пекла шкіру під ногами, коли степ із світанком оживав тріпотінням довгих колосків. Дорога, що вела від Криму до Полтави, поєднувала в собі стільки праці й надій, скільки зерен розсипалося в бурдюках чумацьких возів. Літо 1774-го дарувало палке сонце й сухий вітер, але саме в такі дні народжуються випробування, які закарбовуються в пам’яті назавжди. Іван Солоний ішов попереду, поправляючи мотузки на гарбі й затягаючи бичачий шлапак. Старий воз прив’язував чумацькі колеса до землі так само надійно, як цей козак тримав свій оберіг — бурдюк із сіллю, що пахла землею й потом. Поруч стояла його донька Оксана, тримаючи в руках торбу з її майбутнім: зошит із батьковими записами і перо, готове викарбувати правду.

Влада слова в цьому записнику не була поетичною алюзією — це була зброя: звернення до цариці Катерини ІІ, де батько викривав свавілля офіцерів Охтирського полку, вимагав справедливості й покарання за крадіжки хліба й побори з бідняків. Оксана нікому й не розповідала про вміст паперу — знала, що ця інформація важить більше, ніж важкий бурдюк із сіллю. Доки степ лагідно гомонів подихом трав, вона вчитувалася у слова, перекладала їх на дотик, а потім ховала зошит у тканину сорочки. Передчуття небезпеки сиділо в неї в грудях, як тиснява в кузні: десь коло перевалу на них чатували розбійники.

Перші три дні дороги їхали неспішно: стук коліс, перебурмотування купців про ціни, здоровань-коваль, що зупинявся лагодити підкови. Діти чумаків, втомлені від довгих переходів, спали на сінних тюках, а жінки вишивали візерунки на сорочках. Дорога крізь Слобожанщину здавалася безмежною коморою, вкритою жовтим килимом степу та оздобленою смиком трав’яних струмів. Але коли вранці на обрії з’явилися темні фігури, і перші свисти луків пройняли повітря, тихий ритм пригоди змінився на грім люті. 

Напад стався швидко — ніби степ вирішив випробувати їхню відвагу. У чорних кожухах, обім’янілих від вітру й пилюки, розбійники вихлюпнулися з‐за круч, і коні завили, кинувшись у страхові стрибки. Іван Солоний випростався, його шабля вирізала дугу в повітрі, воно зашипіло, як розплавлена криця. Оксана застигла: вона бачила, як батько кидається в бій, як пісок розлітається під ударами копит, а з бурдюка зрідка вилітали хрусткі часточки солі — мов світло, прагнучи втекти з цієї темряви. Крик переслідував її, коли голос батька зателів поруч: «Оксано! Ховайся!» — і вона не вагаючись відштовхнула гарб до очерету.

Стебла кололи щоки, стискували руки, але вона пробивалася вперед, мовби за кожним кроком спливали старі ночівлі й дитячі спогади про спільні походи з батьком. Коли очерет опинився позаду, вона обернулася: степ за нею, наче вмираючий звір, стишився в порожнечу. Дорога зникла під пилюкою, розбійники вже відходили з полчищем здобичі та скарбів чужих життів. Оксана була надто налякана, аби думати з розумом, та треба було щось вирішувати, при цьому негайно. За якийсь час, дівчині вдалося нарешті трохи заспокоїтись, і тепер вже вона нікуди не дінеться від думок про майбутнє — що ж робити далі, як бути Серце її все ще билося глухо, думки перепліталися одна з одною, та вона розуміла єдине: тепер лиш одне може воскресити пам’ять про Івана Солоного — правда, викарбувана пером.

Пильніше дивлячись на відблиски сонця між очеретинами, Оксана помітила сріблясту облямівку ножа, що стирчав із паска батька. Він урочисто давав їй маленький клинок на роковини першого переходу, і тепер вона зважила: треба залишити позаду те, що робило її донькою, й узяти на себе мужність, що робила його батьком. Вона взяла ніж, який важив менше за бурдюк, але зухвало пекуче. Коса спадала на плечі, мов уся її минувшина — її дитинство та сміх вечорниць. Ніж ковзнув по шовку коси, лезо блиснуло, і волосся тихенько впало на землю, немов осінні листки. Її щоки зморщилися — у душі звучав голос батька: «Хай слово буде мечем, а правда — вогнем». Це був момент, коли вона вперше відчула нове ім’я, зіткане з відрізаних пасм і міцного полотна сорочки.

Обрізавши косу, вона ховалася під простим сюртуком чумака, затягла голову в вузол, підперезалася вузьким паском, витягла з торби свій зошит, тепер обгорнутий у товсту тканину. У дзеркальній поверхні калюжі вона вперше побачила «Олексія»: обличчя з загостреними рисами, кам’яні щоки, погляд, що вивчився стримувати страх. По обідах вона торкалася шрамиків на руках, згадувала, як батько навчав чіпляти мішки, як рахувати бурдюк, і вже не знала, що означає повернення до колишнього життя.

До Богодухова вона дійшла за два повних дні. У місті, де дороги сходилися на кількох ґрунтових стежках, Олексій вливався в поток торговців. Хати-мазанки з білим вапном, солом’яні дахи, вузькі вікна з грубої слюди — усе тут звучало мов у пісні, знайомій із дитинства, але загубленій серед степових просторів. Вона зайняла місце у возі купця Сави, що привіз мед із Закарпаття, торгівці не питали імен, бо для чумака було головне вміти везти товар. Замість «Оксано» лунало «Олексію», і ніхто не зупиняв погляд, коли вона працювала над лагодженням мішків, виправляла дерев’яні борти гарба або рахувала зернини солі.

У корчмі, оздобленій люльками й керамічними дичками, де пахло часником, дьогтем і бродячими кізками, вона провадила нічні підрахунки. Світло гасло й запалало наново, а її тінь стрибала на стіні. Там уперше з’явився він — Дем’ян Сірко, козак із козацькими шрамами на щоках, суворий і мовчазний водночас. Він не заговорив із нею, та одного вечора, коли вона забувала ягідні кісточки в мисці, він просто підсунув їй половину хліба і води. Не запитував, хто вона, але в його очах читалася підтримка: мов, тримайся, іди далі.

Сусіди по корчмі помічали, що «Олексій» не такий, як інші; у ньому жила сила й водночас тендітність зошита, що зберігав батькові рядки. Вона знала, що тисячі очей можуть зупинитися на ній, але жоден — доки вона лишалася «хлопцем-чумаком». Її мовчання тепер було не страхом, а стратегією. Робочі руки, сильні плечі й ледь помітний слід жіночої лінії на шиї стали її новим обличчям.