Скульптура Аполлона

Вітер побачив її в засніженому саду: вона довго стояла і дивилась на скульптуру Аполлона, який дивився на неї.

-Її знайшли в попелі вулкану, – промовила вона, звертаючись до вітру, – він дивиться на мене, і я розумію, що могла б віддатися почуттям, і впасти заради нього в гріх.

-Але він ніколи не оживе, і кров стікатиме з його очей від твоїх ілюзій, – відповів вітер.

-Так, тільки дивлячись на нього я відчуваю свою самотність – це особливе відчуття, яке говорить мені, що я особлива, не така як усі ті, кого я бачила, хто бачив мене, уся гра еросу розсипається на холодний вітер.

Голова бога почала повертатися в її напрямку, він підняв руку і сказав:

- Я твій.

-Ні, – прокричали вона, – тоді я не буду особливою, закоханою, і стану як усі.

-Слабка душа, слабкі мрії…ти отримаєш те, що хотіла.

Її волосся перетворилося на гримучих змій. Вона подивилася на себе – крик і біль вирвалися з її грудей. Вона розірвала одяг і плоть, стає скульптурою з серцем у руках.

-Тепер дивитимешся на поетів і філософів, – усміхаючись сказав Аполлон і повернув закаменіле обличчя на захід.

Прийшла весна, в сад зайшов письменник.

-О, яке серце, вона не віддала свою любов і вмерла від свого егоїзму, вона прекрасна, – він заплакав, його сльози розтопили її вуста.

-Поцілуй мене, – прошепотіла вона, – я так довго чекала на тебе.

Молодий письменник підійшов і, цілуючи, став вороном, який піднявся в небо і зник за обрієм. Відтоді це він кричить у твоє вікно з самотньої ялини, його крики – про нещасних і замучених, закопаних безвісті й задушених в темряві.

Наступного дня в сад зайшла дівчина, поранивши руку об троянду, яка розквітла, вона підбігла до скульптур, щоб сховатися в їхній тіні.

-Ти когось кохаєш,– прошипіли  змії з голови жіночої скульптури, – але його ти не побачиш.

-Ні, – сказав бог і вирвав голову з плеч. Змії жалили білу шкіру Аполлона, але не могли причинити ніякої шкоди. Коли кров падала на землю, вона перетворювалася на скорпіонів і павуків. Так і досі стоїть скульптура, яка тримає голову в своїх руках.

Вітер побачив її в засніженому саду: вона довго стояла і дивилась на скульптуру Аполлона, який дивився на неї.

-Її знайшли в попелі вулкану, – промовила вона, звертаючись до вітру, – він дивиться на мене, і я розумію, що могла б віддатися почуттям, і впасти заради нього в гріх.

-Але він ніколи не оживе, і кров стікатиме з його очей від твоїх ілюзій, – відповів вітер.

-Так, тільки дивлячись на нього я відчуваю свою самотність – це особливе відчуття, яке говорить мені, що я особлива, не така як усі ті, кого я бачила, хто бачив мене, уся гра еросу розсипається на холодний вітер.

Голова бога почала повертатися в її напрямку, він підняв руку і сказав:

- Я твій

-Ні, – прокричали вона, – тоді я не буду особливою, закоханою, і стану як усі.

-Слабка душа, слабкі мрії…ти отримаєш те, що хотіла.

Її волосся перетворилося на гримучих змій. Вона подивилася на себе – крик і біль вирвалися з її грудей. Вона розірвала одяг і плоть, стає скульптурою з серцем у руках.

-Тепер дивитимешся на поетів і філософів, – усміхаючись сказав Аполлон і повернув закаменіле обличчя на захід.

Прийшла весна, в сад зайшов письменник.

-О, яке серце, вона не віддала свою любов і вмерла від свого егоїзму, вона прекрасна, – він заплакав, його сльози розтопили її вуста.

-Поцілуй мене, – прошепотіла вона, – я так довго чекала на тебе.

Молодий письменник підійшов і, цілуючи, став вороном, який піднявся в небо і зник за обрієм. Відтоді це він кричить у твоє вікно з самотньої ялини, його крики – про нещасних і замучених, закопаних безвісті й задушених в темряві.

Наступного дня в сад зайшла дівчина, поранивши руку об троянду, яка розквітла, вона підбігла до скульптур, щоб сховатися в їхній тіні.

-Ти когось кохаєш,– прошипіли  змії з голови жіночої скульптури, – але його ти не побачиш.

-Ні, – сказав бог і вирвав голову з плеч. Змії жалили білу шкіру Аполлона, але не могли причинити ніякої шкоди. Коли кров падала на землю, вона перетворювалася на скорпіонів і павуків. Так і досі стоїть скульптура, яка тримає голову в своїх руках.