Глава 5. Правда що вбиває.

Маленька дівчинка підійшла впритул, тримаючи в руках дитячий малюнок і її голос пролунав дзвінко але водночас моторошною порожнечею.

- Мамусь, дивись якого коника я намалювала.

- Не зараз сонечко, я зайнята. – пролунала байдужа, холодна відповідь.

- Ну мамусю ти завжди зайнята.

- Я сказала не зараз!

У цю мить повітря в кімнаті наче згустилося і стало крижаним. Чорні очі жінки дивились на дитину, а її усмішка розтягувалася неприродно, хижо немов хтось грубо й жорстоко зашив її рота, товстими чорними нитками. Але як тоді вона говорила? Як вона продовжувала дивитись і лякати своєю присутністю, якщо її рот був наглухо стягнутий нитками ховаючи жахливу таємницю?

Незрозуміла жінка повільно повернулася до неї, заговоривши не своїм голосом. Нитки на її власних губах почали повільно, з вологим звуком, що розривав шкіру, відриватися. Все навколо заливалося гарячою, темною кров`ю, але жінка не зважала на це – вона стояла нерухомо лише смикалася у тіні, дивлячись на перелякану людину своїми глибокими порожніми чорними очима.

І тоді з глибини кімнати пролунав крижаний і скрипучий шепіт:

- Пограйся з нею.

Очі різко розплющились, але межа між моторошнім сном і реальністю стерлася настільки повною мірою, що серце здавалося готовим вистрибнути із грудей.

Вона лежала у липкій, заповненій мороком темряві, намагаючись судорожно зібрати розсипані думки але паніка вже холодними пазурами впивалась у свідомість. Усе тіло пронизував дикий, пульсуючий біль у голові, а всередині наростало глухе питання: де вона і як сюди потрапила?

Змушуючи себе боротися з жахом, вона не дозволяла паніці повністю взяти над собою гору, через декілька секунд зіниці почали звикати до темряви і простір навколо почав поступово проступати крізь морок. Першим ударив ніс різкий, задушливий запах сирості і плісняви, що нагадував занедбаний підвал.

Повільно озираючись навколо вона помітила невелике віконце, крізь яке пробивався тонкий блідий промінчик місячного світла з двору. Ззовні долинав лише тривожний шум вітру, що колихав гілки дерев, але навколо стояла неприродна, мертва тиша – ні птахів, ні цвіркунів, ані жодного звуку життя.

Погляд поступово почав чіпатися за деталі моторошного приміщення: біля крихітного віконця стояв старий дерев`яний стіл,уже вкритий білими плямами цвілі, поруч примостився ще один столик, а в кутку темніла відкрита шафа з розкиданими папками та старими книгами. Окрім  сирості, повітря просочувалось важким лікарняним духом старих медикаментів, від чого створювалося повне відчуття перебування в покинутій лікарні.

Але найгірше чекало попереду: її очі зупинились на чомусь прямо навпроти. У темряві виднілась велика лялька хлопчика років семи, одягнена в піжаму з ведмедиком. Його скляні очі дивилися просто на неї з такими живим, пронизливим поглядом, що на мить здавалося ніби це справжня дитина. Лише проблиск місячного сяйва видавав у ньому штучність – покритий лаком дерев`яний хлопчик моторошно застиг у темряві, випромінюючи незрозумілу, холодну загрозу. Піноккіо – тільки без довгого носа. Більше в цій схожості нічого не було.

Розум повертався поступово, продираючись крізь пелену то від болю чи отрути, відчуття нагадувало густий туман. Вона почала усвідомлювати чому опинилася тут: її викрав Скульптор і вона тепер сама у цьому моторошному місці, не до кінця розуміючи ні де перебуває, ні що їй узагалі робити.

Яке ж було її здивуванням коли вона вирішила злегка поворушити тілом, вона раптом зрозуміла, що зовсім не прив`язана до поверхні. Це давало крихітний але реальний шанс на втечу – поки його немає поруч, варто спробувати зникнути. От тільки щойно вона спробувала різко піднятись як у боку спалахнув дикий, пронизливий біль, що у неї перед очима все знову попливло і вона безсило впала назад.

Світ на секунду знову потонув у темряві, але мозок продовжував гарячково липнути думками: треба діяти, інакше вона більше ніколи не відчує свіжий запах природи, не побачить теплий захід сонця, не зможе поговорити з друзями. А що як батьки? Якщо друзі насправді не зрадити її як хотів вбити їй в голову Скульптор, а помітили її зникнення, вони побіжать повідомляти поліцію, а вони повинні будуть повідомити батьків, а ті просто збожеволіють, дізнавшись про викрадення. Друзям доведеться розповісти всю гірку правду про те, що сталося насправді, аби пошуки почалися якомога швидше…

« Навіщо я взагалі на це пішла?» - розум чітко й спрямовано сигналізував наслідки, але вона раз у раз ігнорувала ці попередження. Чому викрали саме її? Якщо Катя активно шукала вбивцю, то вона ж аж ніяк не головний герой цієї історії… хоча зараз чомусь надто чітко розуміла, чому вибір пав саме на неї.

У тиші десь удалині почулися кроки, що невблаганно наближалися. У цю ж мить у її голову прийшла шалена, ризикована ідея, за яку вона вирішила вчепитися.

- Ну і хто торкався до моєї дівчинки? Гаррі, ти? – пролунав над нею знущальний голос.

« Ну чому я знову маю чути цей бридкий голос?» - у неї так і свербіло плюнути йому просто в обличчя. Вона вирішила не розплющувати очей: страх нікуди не зник, але й пасивно гнити в цій темній кімнаті вона не збиралась, тому вирішила чітко триматись свого плану.

Тим часом вона відчувала як Скульптор підходить усе ближче. Вона чітко розуміла що їй робити і ким він є насправді.

Скульптор був перфекціоністом до глибини душі і йому зовсім не сподобалось як недбало вона лежала. Він прийшов упритул, аби правильно за своїм жахливим задумом, поправити свій «виріб» - і це стало його фатальною помилкою.

Коли він нахилився занадто близько, вона мов хижачка зібрала всі залишки сил і завдала різкого, вивіреного удару кулаком просто в живіт. Її рух був настільки блискавичним і несподіваним, що самотня лампочка що висіла під стелею величезної кімнати й ледь освітлювала простір, нічим не могла йому зарадити.

Хлопець болісно зігнувся від несподіванки, а для контролю вона миттєво замахнулась ногою і вдарила його в обличчя з такою силою, з якою зазвичай б`є по футбольному м`ячу. Від потужного удару його голова різко відкинулась в іншу сторону, а з розбитого носа блиснула кров…