Глава 4. Межа болю.

Максим міцно обійняв Олю на прощання, намагаючи вкласти в цей жест усю свою несказану впевненість, хоча всередині нього все обривалося від тривоги.

Відпустивши її він не озираючись рушив до машини. Двері гулко зачинились відрізаючи його від сестри і безпеки дому. Машину занесло на вологому гравії і вона виїхала з подвір`я на мокру асфальтну дорогу, він повернув у сторону лісу до кладовища, там була їхня точка початку шляху.

Дорога потопала в густому липкому тумані що повз по лобовому склу. В салоні панувала важка тиша яку порушував лише рівний гул двигуна та скрегіт двірників.

Іван сидів на пасажирському сидінні, упершись плечем об дверцята. Він дивився у вікно на темні силуети будинків, а потім дерев, раптом він тихо хмикнув і цей сміх був сухим і токсичним.

- Ти дивись на нього… - Іван повільно повернув голову до Максима. – відколи це ти в нас став героєм, Максиме? Дивлюся розправив плечі, сестрі пообіцяв гори звернути. Аж смішно дивитись на цей театр одного актора.

Максим міцно стиснув кермо так, що побілілі кістячки пальців але промовчав дивлячись на дорогу.

- Що, мовчимо? – голос Івана став різкішим, у ньому прослизнула неприхована насолода чужою напругою. – забув хто ти такий? І з ким ти зв`язуєшся? Ти ж тремтиш зсередини. Я ж бачу як у тебе жилка на скроні б`ється. Навіщо цей цирк благородством?

- Закрий рот Іване. – крісь зуби процідив Максим, кинувши на нього швидкий сповнений люті погляд.

- Ого які ми сміливі! – Іван театрально підняв руки вгору а в голосі дзвеніла іронія. – звідки така хоробрість, а? А почекай невже ти так сильно хочеш затягнути Настю в ліжко що вирішив як благородний лицар врятувати її з пасті дракона?

Машина різко загальмувала біля ворота кладовища, шини заскреготіли по щебеню. Максим різко повернув ручник і різко обернувся до Івана, дивлячись йому просто в очі у яких вирувала лють.

- Краще я згнию тут, чим буду таким цинічним виродком як ти, що насолоджується чужим болем.

Іван різко відвернувся від Максима дивлячись на лобове скло на похмурі ворота кладовища що вимальовувались в тумані. Знущальна посмішка зникла з його обличчя залишивши лише гірку порожнечу.

Коли він заговорив знову його голос втратив колючу іронію тепер в ньому звучала хвороблива самокритика.

- А знаєш що найсмішніше у всьому цьому? – тихо майже шепотом вимовив Іван, не дивлячись на нього. – твоя показана хоробрість… вона така недоречна. Але принаймні вона в  тебе є. А де була ця сміливість тоді коли ми були разом?

- Я не розумів що роблю…

- Чому я досі дивуюсь такому пофігізму до наших минулих стосунків.

- Не було в минулому, ти постійно страждав біля мене. Як ти тоді сказав… краще знайти якогось старого пердуна чим знову зустрічатися зімною.

- Це були емоції! Хіба ти не розумієш, що людина говорить зі злості? – він повернувся до хлопця. – ти тоді дуже сильно образив мене, розтоптав усе що я відчував. Я готовий був піти за тобою на край світу, варто було лише поманити пальцем, а ти що? Ти просто злякався. Думки сторонніх людей для тебе завжди важили більше, ніж твоє власне щастя!

- Та я й думав тоді за своє щастя! – вибухнув Максим, різко вдаривши рукою по панелі приладів. – мені зараз немає ніякого діла до твоїх докорів! Хіба ти не бачиш що світ не крутиться навколо тебе одного? Ти тримаєшся за мене, як маніяк, вимагаючи щоб я все кинув заради тебе! Схаменися, подивись що робиться навколо! Мені зараз зовсім не до минулого, коли ми всі на волосині від біди!

Максим вилетів із салону, гучно і люто грюкнувши дверима. Його до білої гарячки дратували ці розмови але ще більше правда у словах Івана.

У цю саму мить поки Іван залишався у машини, спогади від яких Максим так довго намагався сховатись різким потоком захопили його свідомість.

Усе почалося два роки тому коли йому виповнилося двадцять. Тоді світ почав тріщати по швах: Максим вперше чітко усвідомив те що придушував роками. Його нудило від однієї думки про те щоб зустрічатись з дівчатами, хоч він і намагався за звичкою ходити на побачення, намагався довести самому собі «нормальність» але внутрішню природу обдурити неможливо.

Зрозумівши що він не такий як усі, Максим відчував панічний жах і самотність. У пошуках відповідей він наважився на відчайдушний крок, уперше в житті пірнути у невідомість і потайки піти до гей – клубу. Серед гучної музики, напівтемряви й чужих впевнених облич він почувався абсолютно загубленим, доки не зустрів Івана. Той підійшов першим, заговорив і виявилось що йому теж двадцять, точнісінько як Максиму. Ця випадкова схожість віку та спільне відчуття чужості у звичному світі миттєво зблизили їх.

Почалися довгі прогулянки затишними вулицями рідного міста, прогулянки на комедійні фільми в кінотеатрах, зустрічі в пабі, нічні розмови по телефонах і тд. Проте радість від перших почуттів швидко отруїв страх. Максим панічно боявся будь кого зустріти.

Коли вони гуляли разом, він постійно озирався, ховав очі й здригався від кожного знайомого обличчя, смертельно боявся що друзі чи знайомі дізнаються правду про нього. Через страх він постійно вимагав від Івана обережності, благав приховувати їх стосунки й триматись на людях так ніби вони просто знайомі.

Ти часом у дома тиснули батьки. Вони постійно заводили розмови про майбутнє, натякали або прямо наполягали на тому що настав час шукати хорошу дівчину, одружуватись, заводити дітей і жити «як усі». Іван шалено дратувався через цей тиск вимагав від Максима рішучості й відкритості якої в того не було й близько.

Максим просто панічно боявся пізнати самого себе до кінця, ховаючись за чужим очікуванням і власними страхами. А потім сталась точка неповернення. Зовсім випадково через якісь дрібні деталі у розмові спільних знайомих у гей барі, Максим з`ясував шокуючи правду: Іванові було сімнадцять років, і він ходить в один клас з його сестрою, через те що сталося з батьками він пропустив пару років навчання, виявилось що він старший за його сестру але досі підліток. Для Максима який і так ледве тримав в купі власний світ це стало остаточним шоком. Не витримавши ні морального тиску, ні прірви між ними, ні страху перед реальністю, він остаточно розірвав з ним усе, намагаючи стерти цей розділ зі свого життя. Хто ж міг знати, що доля знову зіштовхне їх обличчям до обличчя.