Глава 3. Гірка розплата.

- Чому ви досі її не шукаєте?

- Заспокійтеся.

- Та як заспокоїтись вона пропала пару годин тому, це точно він!

- Макс, заспокійся будь ласка…

- Не смій мене заспокоювати Катя. – хлопець перевів свій злий, божевільний погляд до дівчини. -  я навіть не подивлюся що ти дівчина і вдарю тебе.

Пару годин тому…

Вони пройшли вже кілька десятки метрів уздовж темної стежки, під шумний сміх і розмови, не помітивши як їхня подруга від них відстала. Аж раптом нічну тишу лісу розсіяв ледь чутний хрускіт гілок десь у гущавині неподалік.

Оля різко завмерла вдивляючись у темряву між деревами, де за химерними сплетінням гілок майнув чийсь силует. Її погляд зловив два холодних, зосереджених погляди що пильно стежили за ними з темряви.

- Зачекайте… - стривожено шепотіла Оля, вхопивши Максима за руку і показуючи в глиб лісу. – я когось бачу… Там хтось є!

В ту ж секунду, щойно її слова розітнули тишу, постать у тіні різко кинулась геть. Пролунав швидкий, важкий хрускіт гілок під ногами, невідомий поступово розчинявся у темряві лісу, залишивши по собі лише липкий страх і моторошне усвідомлення того що за ними весь цей час стежили.

Не роздумуючи ні секунди і піддавшись сліпій паніці, першою у гущавину кинулась Оля намагаючись наздогнати силует що зникав у темряві. За нею миттєво рвонули Максим і Катя – адреналін зашкалював, а думка про те що за ними стежать і що невідомий може втекти рухала їх вперед. Вони сліпо бігли на звуки хрускоту гілок під ногами незнайомця, навіть не помічаючи куди і в яку сторону вони біжать, заходячі все глибше й глибше в гущавину лісу.

Побігши ще кільканадцять метрів углиб дикого, непримітного лісу слідом за темним силуетом, Оля різко зупинилася важко і судорожно хапаючи холодні нічні потоки повітря. Серце шалено калатало в грудях а адреналін шалено пульсував у скронях.Густий чагарник навколо був пусти, вона прислуховувалась до змін нічного лісу, але нічого не відчувала, незнайомець остаточно відірвався від них, заховався і притаївся черед чорних стовбурів дерев.

Максим зігнувся, спираючись руками на коліна й намагаючись заспокоїти дихання, Оля тривожно роздивлялась все навкруги, намагаючись хоть щось роздивитись у непроглядній темряві.

- Що це було? – трішки заспокоївшись запитав Максим.

- Ти думаєш це він? – задихавшись від повітря сказала Катя.

І саме в ту секунду коли тиша знову навалилася на них важким, напівмертвим тягарем у повітрі зависло моторошне липке усвідомлення. Шум у вухах стих і з`явилась страшна пустота.

- Зачекайте… - важко дихаючи, випалила Оля, різко обертаючись назад, туди звідки вони прибігли. – а де Настя?

Вони втрьох різко роззирнулися навколо, вдивляючись у темні тіні лісу.

Стежки не було видно, навколо здіймались однакові химерні силуети дерев, а позаду абсолютно нікого не було. Густий мороз побіг по шкірі кожного з них, у гарячій гонитві за незнайомцем вони повністю забули про неї, залишили саму у цьому небезпечному місці, і тепер ніяких слідів чи голосів Насті не було чутно. Паніка що тільки спала від погоні з новою силою вдарила по їхніх нервах.

- Вона ж була тут. – оглянувшись довкола сказав Максим. – може пішла додому?

- І нічого не сказала!? – нервово прокушуючи губу сказала Катя.

- Невже це все для того щоб вона була одна… - зі страхом у темноту сказала Оля.

- Ти про що? – запитав Максим. – просто подзвони їй.

Оля знервовано почала шукати телефон у сумці, її страшні думки почали охоплювати її, вона розуміла що це все може бути не простим збігом, що хтось хотів щоб саме Настя залишилась одна. Діставши телефон вона судорожно нажала на дзвінок перед іменем Настя. Гудки пішли і через декілька секунд в телефоні пролунала дитяча пісенька.

- Раз, два, три, чотири, п`ять… ХТО ПІДЕ НАСТЮ ШУКАТЬ…

На цьому розмова закінчилась, заставивши дівчат завмерти він холодної паніки, і незрозумілого погляду хлопця.

- Що це за жарти? – запитав він.

Але відповіді він не отримав, так як дівчата різко побігли в сторону де пару хвилин тому залишили Настю на одинці, хлопцю нічого не залишилось як бігти за дівчатами.

Кожна з них уже прокручувала в своїй голові моторошні думки, Настя не могла б так жорстоко пожартувати над ними, це точно він, це був його план, він стежив за ними, вони бігли напевно сильніше чим за незнайомцем в лісі, вийшовши на стежку вони побігли вздовж її, Оля почала телефонувати Насті і здалека відчула тихий дзвінок її телефону, вона бігла з усієї сили благаючи що з дівчиною все буде гаразд, що ось зараз за рогом вона буде просто стояти і чекати їх, але ні. На невеличкій галявинці в пару метрів від стежки виднівся невеличкий промінь ліхтарика, який освітлював якусь річ.

Підійшовши ближче вона помітила окровавлений кросівок Насті і від цієї картини ноги Олі підкосились і вона впала на коліна, закриваючи рот рукою щоб не закричати від цієї ситуації, очі падали рікою з свідомістю того що тут сталося.

Катя підходила повільно і в пару метрів від Олі завмерла, ззаду підбіг Максим і зупинився, він не розумів чому ке сталось але картина навколо нього кричала що тут відбулось щось страшне. Через деякий час Оля розповіла Максиму все, як вони вирішили що хочуть піймати скульптора, як догадались що це вчитель, як найшли підвал з доказами і те що їй погрожували і як вони дійшли до цього дня.

Тепер вони сидять тут, в кабінеті поліції пробуючи налагодити ситуацію.

- Ми просто гуляли по лісу… Ішли до кладовища щоб відпочити… Я не знаю пройшло здається пару хвилин як ми помітили що її немає… - нервово розповідав Максим поліцейському. – це точно той божевільний її викрав.

- У нас немає доказів що це Скульптор її викрав, може ваша подруга просто пожартувала.

- Та вона ніколи! – крикнув Максим.

- Зрозумійте з нею щось сталося. – підійшовши до Максима сказала Оля, вона положила руку на плече брата стискаючи його, даючи йому зрозуміти що емоції зараз не потрібні. – ми залишили на місці злочину телефон з включеним GPS, поїдьте на ці кординаті і зрозумієте що ми не брешемо.