Глава 1. Точка не повернення

Пройшло два дні після розмови з Катею, вона знову провалилась скрізь землю, не відповідала на дзвінки, не показувалась у школі, тільки написала одне коротке сухе повідомлення « дай мені час». Не вистачить усього часу людства щоб змиритись з втратою близької людини, проста смерть похилої людини може відірвати пів серця, навіть якщо ти розумієш що ми не вічні і колись цей час настане, а вбивство розриває на кусочки і забирає сенс життя, ти згадуєш веселі моменти з тією людиною радієш цьому а потім в ту же секунду розумієш що її немає що ви наче були завжди разом але ти думаєш що часу було мало, що ти не все зробив з нею, мало що спробували, мало був поруч, ти починаєш ненавидіти себе за те що не був поруч у ті чи інші моменти, думаєш як тяжко тій людині було коли ти говорив всі ті погані речу, коли ти не находив час на неї бо тобі хотілось побути в дома на одинці, убивство не смерть від старості, ти не підготовлений до такої події, наче шлях по якому ти ішов обірвали перед тобою і ти не знаєш що робити, не розумієш куди іти, шлях в переді це прірва, залишається стояти на місті чи вирушити в минуле і ти просто стоїш, виглядаєш десь в далечині перед прірвою ваше майбутнє, яким би воно було, щоб вас чекало там на тому кінці, ти ніколи не дізнаєшся і все сильніше будеш тонути в цьому майбутньому в якої немає дороги.

Сьогодні похорони сестри Каті, через те що це було убивство поліція не зразу віддала тіло дівчини, його потрібно було оглянути зібрати докази, зробити ростин батьки Каті не дали дозвіл на ростин але наша влада нікого не слухала, для них це тіло, нова жертва скульптора за яким вони гоняться пару місяців, геншталь якого вони мають закрити і почуття людей їх не хвилюють вони ж роблять роботу на благо людства, роблять важливу справу і що їм до почуттях інших.

Коли вони видали тіло в осиновому  білому гробу як подарунок від держави попросили не відкривати його а попрощатись із закритою коробкою, сказавши те що лице дівчини було в жахливому стані і вони не могли б  виправити це косметико, Ігор не пручався він хоть і жалівся на дівчинку говорив що вона божевільна що з її образом життя вона довго не проживе але він був перш за все її батько і як будь якому батьку хотілось запам`ятати свою дитину веселою милою дівчинкою а не те тіло яке було понівечене від рук Скульптора і поліцейських.

В цей день похорон наче сама природа показала всім як їй жаль втрачати таку людину, хмари були сірим наповненим чорним відтінком, вітер колихав дерева і відчувався тихий скрип від гілок наче вони плачуть що більше ці ніжки не будуть тупотіти по цій землі, сонце заховалось не змогло показати свій промінь щастя в такий сумний для людей день.

Наше містечко було невеличким всього лиш сім тисяч людей але кожна людина знала про це горе, тому на похоронах людей було достатньо щоб не побачити зелений клаптик землі, всі співчували батькам. Ігор як завжди стояв непохитний як той дуб на якого подивися швидким поглядом і подумаєш що його нічого не хвилює, ніяких емоцій, розмова спокійна, рухи стриманні і тільки коли придивишся то побачиш втомленого батька в якого незаправлена пом’ята сіра сорочка, галстук зав`язаний аби як, шнурівки на туфлях розв’язались, а мама як завжди плаче.

Каті не було.

Коли труну опустили, першими пішли батьки, Ігор обійняв свою ридаючу дружину і повільною ходою повернув на вихід з цвинтаря за ним і по тихеньку пішли люди, Настя і Оля так і залишились стояти навпроти мармурового каменя де було написано Ірина, все що залишилось від життя якась бездушна каменюка на якому твоє ім` я і дати твого життя і закінчення.

Вітер віяв і хмари згортались у велику чорну тучу яка незабаром виплаче всі сльози які тримались весь час у наших серцях, дівчата не дозволяли собі плакати, Іра ніколи не любила коли хтось плаче, завжди говорила « мені боляче що вона не може взяти чужу біль собі». Тому вони просто дивились на камінь і мовчали, слова були всі сказані від інших у пустоту яка ніколи не почує як її любили, яка вона була хороша і мила, тількі після смерті ми говоримо як цінуємо цю людину але не під час життя, навіщо тоді зараз брехати бездушному камені що тобі жаль що ти не був поруч якщо при житті ти обходив десятою дорогою ту людину бо вважав її небезпечною або не такою як усі, тому вони мовчали те що вони хотіли сказати вони це сказали при житті і Іра це знала, а зараз там тіло без душі на якого навіть на  останок не дали подивитись бо вона до самого кінця була не такою як усі.

- Неймовірно. – за спинами дівчат прозвучав тихий голос Каті, який все одно заставив їх злякатися від страху, думаючи що вони одні, але дівчина ніяк на них не відреагувала і продовжила. – Як життя може бути таким жорстоким? – її холодний порожній погляд був сконцентрований на дівчат наче шукали відповідь на питання яке мали відповідь. – Пару днів назад я з нею сміялась… розказувала секрети… плідкувала про хлопц… - вона заплакала, але з великим комом у горлі продовжила говорити. – І саме тоді коли я з нею посварилась її вбили, життя насправді не пробачає помилок? – з сльозами на очах і майже з криком сказала дівчина.

- Кать все не так. – тихо подала свій голос Настя.

Оля зупинила Настю рукою за плече, зараз не час на цю пусту підтримку, дівчина одним поглядом дала зрозуміти що потрібно дати подруги виговоритись, що зараз для неї вони просто дерева і вона розмовляє до своєї сестри. Катя впала на коліна і довго плакала а дівчата так і не ворухнулись, не знали що робити, як забрати біль яка залишила таку глибоку рану, як заспокоїти людину яка померла разом із своєю сестрою, це було боляче дивитись як вона плачучи стоїть на колінах і гребе землю ближче до себе щоб хоть якось відчути що її сестра з нею, ще це все якийсь жарт, сон, нереальність. Після кількох хвилин Катя заспокоїлась, вона піднялась і було видно як її спина напряглась, рукавом вона витерла сльози і повернулась до дівчат, її чорне плаття було забруднено землею, рукав на правій сторони розірвався напевно коли вона притягувала до себе землю він зачепився за гілочку чи якийсь кусочок металу на ручі було видно маленьку подряпину яка трішки червоніла, лице було червоним і вона постійно шмигала носом, а очі червоні, налиті кров`ю наче плакала вона ще з того дня як дізналась про смерть сестри і з того часу не переставала плакати на голові волосся було зав`язане в тугий хвостик. Дівчина подивилась на подруг і продовжила але уже звертаючи до них зі маленькими каплями на очах.