Пролог

Вона завжди мені усміхалася. Незважаючи на те, наскільки боляче їй було всередині, Катя ніколи не показувала сліз. Вона вміла бути дивовижно щирою, але водночас тримала власну душу за міцними замками. Навіть у найважчих та найстресовіших ситуаціях вона зберігала дивовижну холодність розуму. Там, де інші піддавалися паніці, Катя просто мовчки сідала й крок за кроком вирішувала проблеми. Я роками дивувалася: як в одній дівчині може одночасно співіснувати така неприступна, прохолодна стриманість і неймовірне, тепле добро?

Але сьогодні все змінилося…

Ми не бачилися ціле літо. За всі канікули Катя жодного разу не вийшла зі мною на зв’язок. Спочатку я намагалася заспокоїти себе думкою, що їй просто потрібна пауза. За своєю природою Катя завжди була тихою, спокійною та глибоко зануреною у власний світ. Вона мала свої маленькі радощі, які робили її щасливою: годинами малювала у потертому скечбуку, слухала музику гурту BTS, дивилася дорами й з особливим трепетом збирала картки з улюбленими k-pop виконавицями.

Коло її спілкування завжди було вузьким. Вона мало розмовляла, щиро не розуміла дурнуватих жартів однокласників і здавалася абсолютно закритою від усього світу. На будь-які спроби оточуючих нав'язати їй свої правила вона відповідали лише однією фракцією, яка стала її коронною: «Ніхто не зможе зрозуміти творчу людину, а образити може кожен». Вона просто не підпускала до себе чужих, вибудовуючи між собою та світом високу захисну стіну.

Ми дружили з самого раннього дитинства, і нас пов’язувало занадто багато. Все почалося з однієї дворової пісочниці, а згодом переросло в таємні нічні втечі з дому на концерти. З роками наші смаки та захоплення змінювалися — зрештою, людина не робот, щоб усе життя любити одне й те саме. Але ці зміни ніколи не ставали між нами. Ми могли годинами теревенити про все на світі, розуміючи одна одну з одного погляду. Нас обох захоплювало малювання. Коли комусь із нас ставало невимовно важко на душі, ми просто сідали поруч і берегли тишу. Жодного слова — лише шелест олівця по паперу. Ми виплескували на полотно свій біль, а вже потім обговорювали малюнки й тихо підтримували одна одну.

От тільки цими вихідними щось зламалося. Катя наче просто випала з реальності.

Спочатку я переконувала себе, що вона вирішила відпочити від життєвої метушні. Але дні минали, у соціальних мережах вона не з’являлася, а на мої численні дзвінки відповідали лише довгі, байдужі гудки. Така поведінка змушувала мене нервувати й відчувати тривогу. Катя любила час від часу йти в себе, але ніколи не зникала настільки довго. І головне — вона завжди попереджала мене, якщо щось траплялося.

Я знала її сім’ю. Батьки Каті були надзвичайно суворими й контролювали кожен її крок. У їхньому домі панували жорсткі правила. Пам’ятаю ситуацію, коли Катя відмовилася їхати з батьками в гості до сестри, адже заздалегідь попереджала, що на ці дні в неї були власні плани. Батькові це категорично не сподобалося. Те, що донька проявляє власну волю, в його очах було неприпустимим. А винними в усьому він вважав Інтернет, друзів та "неправильні" захоплення.

Аби покарати дівчину за непослух, він повністю ізолював її від зовнішнього світу: забрав телефон, заборонив виходити надвір і зустрічатися зі мною. Каті не дозволялося навіть дивитися телевізор. Батько вважав, що там немає нічого правдивого — лише насильство та вигадані романи. «Навіщо дитині мати неправильні погляди на життя? Навіщо виховувати її наївною, аби вона думала, що життя — це казка, де принцеса завжди знаходить свого принца на білому коні?» — повторював він.

Його звали Ігор. Він методично й суворо готував доньку до жорстокої реальності. Змалечку розповідав Каті історії, які ніколи не мали щасливого кінця. Він хотів, щоб вона завжди розраховувала лише на себе, ні на що не сподівалася й в екстремальних ситуаціях дівала холоднокровно та чітко.

Але це виховання дало зворотний ефект. Через батьківський тиск Каті було важко спілкуватися з ровесниками. Вона не вміла виражати свої емоції, говорила дуже мало й не довіряла нікому. Її погляд був поглядом не підлітка, а втомленої людини, яка побачила у своєму житті занадто багато бруду й болю. Саме через це інші діти її сторонилися.

Ми були зовсім маленькими, коли познайомилися. Я виразно пам’ятаю той день: Катя стояла, підпираючи старий паркан, і похмуро гралася пластиковим відерцем. Вона виглядала такою самотньою. Щось у цій дівчинці одразу привабило шестирічну мене. Я підійшла до неї й щиро усміхнулася — так, як мене завжди вчила мама: «Щоб бути приємною для людей, просто усміхайся їм, і вони обов’язково до тебе потягнуться».

Але Катя від моєї усмішки лише здригнулася. Як вона зізналася мені пізніше, тоді вона чекала від мене якоїсь капості чи знущання. З нею ніхто не хотів дружити, адже вона трималася осторонь і виглядала "не так, як усі". Її сім’я жила бідно: дівчинка часто ходила в одному й тому ж одязі, який іноді був розтягнутим чи трішки порваним...

Я досі не можу збагнути: чому діти бувають такими жорстокими до тих, хто відрізняється від них? Чому замість співчуття вони обирають знущання? Втім, мабуть, самі діти в цьому не винні — все починається з дорослих. Це батьки вкладають у дитячі голови поняття про те, що "добре", а що "погано". Можливо, саме через помилки дорослих такі діти, як Катя, змалечку почуваються інакшими й тікають від світу, аби їм знову не зробили боляче.

Мені ж її статус чи одяг ніколи не заважали. Мене виховали відкритою дитиною: якщо мені хтось подобався — я йшла і знайомилася. Я не ділила світ на чорне й біле, не розуміла складних дорослих ярликів. Я знала прості речі: стукнути хлопчика відром по голові — це погано, а ділитися іграшками варто тоді, коли ти сам цього хочеш, а не тому, що так вимагає чужа доросла людина. Катя сподобалася мені з першого погляду.

Спочатку вона тікала від мене, плакала, благала залишити її в спокої й навіть одного разу вдарила мене маленьким кулачком, крикнувши: «Якщо чекаєш від когось удару — зроби це першою!».