Майстер

Серед кісток і битого каміння
Митець стоїть у темряві глухій,
Навколо пил і попіл від творіння,
Він знов один на лінії пустій.

Його ім'я забуте і прокляте,
В міських плітках лунає тільки страх,
Ніхто не хоче тут переступати
Поріг майстерні на людських кістках.

Суцільна темінь обіймає втому,
Де слава згасла у бруднім кутку.
І тільки статуя в житті пустому
Горить зорею на його віку.

Повітря просочене мармуром білим,
Що з запахом тіла змішався у млі.
Безумство керує митцем омертвілим,
Який заблукав на холодній землі.

Дошками забиті всі вікна просторі,
Крізь щілини хворе проміння повзе,
Він замкнений знов у своєму ж терорі,
Де подих ілюзій свідомість гризе.

Він молить про слово, про погляд чи жест,
Стискає в долонях холодний граніт.
Ця тиша для нього — мов тяжкий арешт,
Що нищить і палить зсередини світ.

Він плаче й благає, бо зникло тепло,
Лишився лиш камінь, байдужий і злий,
Безумство сльозами по тріщинах йшло,
Бо змовкла назавжди із словом «не вбий».

Здається йому, ніби мармур сіріє,
Бо статуя прагне нових покаянь.
Він марить: цей голод безгрішність розвіє
І скоро поглине його без вагань.

Йому вчувається за дверима жах,
То кроки помсти, чи привид, чи влада,
І кожен шерех на старих дошках —
Це неминуча і смертельна зрада.

Він бачить з кутків обличчя забуті,
Святий і Безхатько прийшли,
Тіні минулого, в камінь закуті,
В хворому погляді дім віднайшли.

Він розбиває холодне скло,
Бо кожен відблиск став подібним кату.
Безумство болем крізь нього проросло,
Лишивши лиш душу, на страхи багату.

Стікає гаряча кров по руках,
Лишає слід на мармуровій плитці.
Він задихається у власних помилках,
Мов загнаний звірок у тісній клітці.

В уламках гострих він бачить не Бога,
Лиш зацькований погляд в пітьмі,
Зморшки гордині вже з’їла тривога,
Лишивши серце в крижаній тюрмі.

Він розбиває білу крейду в прах,
Щоб камінь знов освятить чистотою.
Та кожен рух народжує страх,
Бо мармур вкривається густою пітьмою.

Вона темніє прямо на очах,
Його старання тепер лише бруд,
Він бачить крах у власних помилках,
Які ведуть митця на вічний суд.

Його жагу і запізнілу ніжність
Розбив об камінь холод світовий,
Він породив космічну безмежність,
Де ідол став величний і живий.

Він виплекав те, що понад любов’ю,
Що вище за молитви, за каяття.
Сплативши за шедевр власною кров’ю,
Тепер для Богині він лиш сміття.

Він прагне знайти для Богині поживу,
Та в пустці майстерні немає життя,
 Гординя не пустить на площу галасливу,
Закривши назавжди шляхи каяття.

Він зводить підмостки в тремтінні та муці,
Щоб вище піднятись до рідних очей,
В останньому жесті, в останній спонуці
Він прагне тепла серед мертвих ночей,

Він хоче вуста її знов розбудити,
Погладити коси й почути слова,
Та в серці, що більше не може любити,
Петля мотузяна, як вирок, жива.

Він марить про шепіт і дотик волосся,
До губ прихиляє обличчя бліде.
Все те, що колись у душі відбулося,
Тепер у петлю його прямо веде.

Його цей шедевр, неземний і фатальний,
Готує йому неминучий фінал.
Останній підйом, і цей шлях погребальний
Його піднесе на німий п’єдестал.

Гординя палає, немов дика ватра,
Він хоче принизити мармуру лід,
В душі проклинає свого ідола-ката,
Що знищив його і заплутав свій слід.

Він — Майстер, що став для шедевра мішенню,
Він прагне розправи за вчинене зло.
І лють розливається в кожному жменю,
Бо камінь мовчить, як раніше було.

Він проклинає кожен штрих і камінь,
Кричить у тишу: «Я твій Бог і я є пан!»
Але вона, мов найміцніший кремінь,
Не помічає біль його та його стан.

Вона зорею дивиться повз нього,
В порожнечу, де згасає його крик.
Він прагнув визнання — зустрів німого,
Що вище за його нікчемний вік.

Він петлю готує, щоб ідола вбити,
Та руки не слухають власну ж бо лють.
Він прагнув принизити, прагнув скорити,
Але до шедевра всі стежки ведуть.

Він шию вставляє у вузол фатальний,
На губи холодні востаннє зорить,
Цей погляд прощальний, німий та сакральний,
Де тиша камінна у відповідь спить.

Він робить крок — і порожнеча п’є
Останній подих, вирваний із грудей.
Своє життя, мов підношення німе,
Він кинув тій, що вища за людей.

Лишився звук — короткий хрускіт жил,
І тіло гойдалкою впало у пітьму,
Він більше не шукає таємних сил,
Щоб розірвати власну ж бо тюрму.

Він став жертвою, останньою в ряду,
Доповнив мармур соком свіжих ран.
Майстер знайшов у власному аду
Для ідола найвищих покарань.

В його зіницях, згаслих і скляних,
Застигли губи — білі та німі
Він зник серед привидів нічних,
Лишивши камінь панувати в домі.

Статуя дивиться крізь нього, у вікѝ,
Не відчуваючи ні жалю, ні вини.
А він гойдається, легкий і залюбки,
В обіймах цієї вічної тишини.

Шедевр завершено. Кривавий фінал
Він сам поставив, наче підпис свій.
Майстер упав, а мертвотний кристал
Лишився жити в холоді надій.