Детектив

За вікнами натовп про монарха волає,
А Детектив у звітах бачить слід,
Він у паперах логіку шукає
Серед примар і давніх людських бід.

Його цікавість палить ніби пломінь,
Бо Біла Діва вабить уночі,
Він хоче знати, де застиг той камінь
І де до істини лежать ключі.

Вона була магнітом для кожного зі зниклих,
Чий слід востаннє в мармур цей завів.
Він ледь не труситься від здогадок великих,
Бо істину в холоднім камені зустрів.

Він речі в сумку кинув поспіхом і вмить,
Змітаючи зі столу паперові гори,
В очах цікавість диким полум'ям горить,
Бо розгадати прагне він старі затвори,

Крізь натовп б'ється, де панує чорний сум,
Де кожен про царя в жалобі задихається.
Йому байдужий цей важкий і ниций шум,
Він до майстерні швидким кроком наближається.

Майстер спокійно струже деревину,
Байдужий до жалоби і стогнань.
Детектив бачить у цьому провину
Серед загальних криків і прощань.

Його бісить цей спокій крижаний,
Коли все місто тоне у сльозах.
Він бачить у руках оцих вину
І вбивці слід у впевнених руках.

Червоний гнів засліплює зіниці,
Він полетів уперед, мов стріла,
Ударив міцно по вилиці убивці,
Щоб маска спокою вмить сповзла.

Залізо впало дзвінко по траві,
І Майстер впав під тиском тої сили,
Різці замовкли в мокрій мураві,
Де руки захиститись не зуміли.

Зі зламаного носа тече гаряча кров
Така ж пульсуюча і надто жива,
Що Детектив люттю задихнувся знов
Бо вбивця в собі людяність хова.

Він звівся повільно, не звівши очей,
Втирав червоне і потай всміхався без звуку.
Він бачив у Гніві вогонь для камінних плечей,
Щоб Діва жила крізь пристрасть і муку.

Детектив зриває голос в прокляттях,
Звинувачення з його рота тече.
Він бачить смерть у цих тихих заняттях,
І гнів його, мов полум’я, пече.

Та Майстер вів його крізь галерею,
Де тиша засіла, неначе туман.
Вказує пальцем на двері комори,
Де зріє правди крижаний обман.

Він вривається в каморку, мов у пастку,
Де очі наливаються гнівом.
Він бачить тут не музу, а поразку,
Знаряддя вбивства під німим покривом.

Він розум губить в білій порожнечі,
Бо бачить камінь, а не вбивства слід.
Це зводить з розуму, лягає на плечі,
Руйнує його нелогічний світ.

Він мармур б’є розпеченим прокляттям,
Вимоги сипле в біле полотно.
Він бачить тут злочиннеє заняття,
Бо істина пішла на самісіньке дно.

На Майстра пальцем тицяє шалено,
Вимолює зізнання крізь пекучий крик.
Підозра в нім пульсує так вогненно,
Немов він бачить вбивці справжній лик.

Він замахнувся на плоть кам'яну,
Прагнучи вщент розтрощити граніт.
Лють розірвала німу таїну,
Змінивши назавжди старий заповіт.

Він бачить у мармурі лють і оскал,
Що риси знайомі до жаху скривив.
Він себе не впізнав крізь цей гнівний обвал,
Бо камінь потвору у нім пробудив.

Він розвернувся, щоб стиснуть гортань,
Та кроки стають незграбні й важкі.
Вибух у скронях не знає вагань,
Нищачи сили і мрії палкі.

Не страх розірвав йому груди, а лють,
Свинцем застигає розпечена кров.
Останні миттєвості в безвість ідуть,
Лишаючи тіло без жодних оков.

Він падає важко у цій каморі,
Де холод вбирає розгніваний крик.
Замовкли назавжди смертельні розбори,
Бо згас на обличчі ненависті лик.

Він падає ниць і чіпляє плече,
Лишає червону на мармурі смугу.
Безсилля його крізь розпач тече
І сіє в холодному камені тугу.

Митець споглядає застиглий фінал,
Де гнів розчинився у плямі на склі.
Законник завершив свій марний обвал,
Лишивши лиш тіло на темній землі.

Митець задоволений — в мармурі плоть,
Пристрасть і вогонь увійшли в моноліт.
Втирає він гнів, щоб біль побороть,
Лишаючи в камені мертвого слід.

Він кружляє навколо мовчазної діви,
Бо пишається званням Творця і Митця.
Він дарує цій статуї навічно співи
І радіє творінню без краю й кінця.

Він єдиний господар холодної плоті,
Повелитель безгрішної вроди її.
Він ховає цю цноту у білій скорботі
І диктує закони жорстокі свої.

Він караючий Бог для нікчемних людей,
Що поклали тут голови Діві у дар.
Він єдиний володар кривавих ідей,
А для грішників він є верховний владар.

Він бачить, як мармур немов оживає,
І усмішка лине крізь риси німі.
Вона своє серце йому відкриває,
Коханням палаючи в білій пітьмі.

Він переступає законника тіло,
І хіть застеляє свідомість ущерть.
Цілує він статую жадібно й сміло,
В обіймах гріховних святкуючи смерть.