Король

Золоті палати втонули в мовчанні,
Де час застиг, як муха в бурштині,
Король у пелені, в оксамитнім вигнанні,
Свою самоту глушив у вині.

Воно у бокалах здається отрутою,
Жінки — лише тіні, що прагнуть уваги.
Він скутий нудьгою, незримими путами,
Втомився від воєн і марної спраги.

Він має усе: століття й багатства,
Жінок, вино і перемог салют.
Та в золоті, як у липкім сусідстві,
Його життя потрапляє під кнут.

Чутки про Діву, про міфічне творіння,
Прошили залу, мов холодний блиск,
Король відчув коротке палахкотіння,
Солодку втому й зацікавлення тиск.

Він ледь ворушить втомленим зап'ястям,
Даючи знак везти її сюди.
Для нього Діва стала просто щастям,
Що в тиші заповнятиме сліди.

Король не встане, не покине ложа,
Бо крок один — це праця і тягар.
Нехай іде до нього ця пригожа,
Розвіяти нудьги густий, важкий нагар.
---
Гримить залізо, шовк на вітрах сяє,
Пишнота маршу сліпить зір і шлях.
Та марний блиск цей пустку лиш ховає,
Розвіявши даремний людський прах.

Залізний стрій і галас марнославства
Розбили тишу зморених цехів.
А Скульптор як спокій, вищий за митарства,
Серед гучних і пафосних гріхів

Промовив глухо, дивлячись у вічі,
Коли наказ зачитано було:
«Вона тут звикла до вогню і свічі,
Не покине стін, де серце зацвіло».

Сталь виривається з піхов зі дзвоном,
Та у Майстрі не здригнулось пожеж.
Він чує поруч — у теплі солонім —
Владу її безжальних уз і меж.

Грубі руки штовхнули митця об каміння,
Та застигла вона, мов прокляття німе.
Важча за гори, за людське терпіння,
Мармур коріння в підлогу пустив неземне.

Скрипить залізо, вигинається марно,
Свинець у суглобах застиг, як смола.
Вона не іграшка — холодна і гарна,
В землю залізом і плоттю вросла.
---
Король гортає сторінки бездумно,
В оксамитовій пастці зітхає.
Він чекає на Діву безшумно,
Мов десерт свій очима шукає.

Його ноги налилися свинцем і пітьмою,
Він у шовку грузне, мов у болотах.
Важко дихати, важко бути собою,
Коли воля німіє у власних кістках.
---
Гвардійці упали, іспиті до краю,
Бо камінь випив силу, неначе магніт.
Вона не піддається і не знає,
Як відпустити цей замерзлий світ.

Зусилля погасли, виснажені руки
Безсило впали на холодну твердь.
Статуя п'є їх піт і їхні муки,
Вростаючи у землю по саму смерть.

Сон навалився в’язкою стіною,
Сіріє замок, наче дика твердь.
Король застиг під товщею німою,
Де кожен подих — кам'яна нестерть.

Майстер глянув на купу металу,
На солдатів, що попадали в пил.
Сила каменю їх вщент розтоптала,
Бо не мали вони ні сил, ні вітрил.

Хто жадає лише самої забави,
Хто іграшку вкладає в життя,
Не порушить гранітної слави —
Бо вона не дає вороття.

Ледачий пульс завмер у позолоті,
Забувши ритм під тиском пишних шат.
В загрузлій у гріхах і ніжній плоті
Володар став рабом своїх багатств.

Він задихався власною вагою,
Яка лягла на груди, як граніт.
Король заснув під ковдрою німою,
Замкнувши в летаргії власний світ.
---
Коли володар згас у пишній позолоті,
У майстерні мармур вдячно стрепенувсь.
Усе життя, що зникло у спітнілій плоті,
В її глибокий погляд повернувсь.

Вона вдихнула вогкість стін навколо,
Відчувши в жилах не свинцевий гніт.
І розірвалось це магічне коло,
Яким її лякав ворожий дикий світ.
---
Гвардійці мчали, гнані дивним страхом,
Бо та вага незрима гнула спини.
Вони лишили Майстра попід дахом,
Тікаючи у пастку щохвилини.

Залізо лат тягло їх до підлоги,
Холодний камінь дихав їм услід.
Збивались в кров натомлені ноги,
Коли в очах хитався давній світ.

Вони ввірвались у покої пишні,
Де оксамит ховав німу печаль,
Там дні монарха, наче зерна вишні,
Розсипались у золоту спіраль.

Король лежав, придушений багатством,
Забувши дихати серед перин.
Він став тепер одним холодним братством
Із мармуром із глибини долин.

Вщух дикий галас і заліза дзвін,
Настала тиша, чиста та велична.
Лишився з нею наодинці він,
Де плоть камінна стала мовби вічна.

Вона — не скарб, не забаганка трону,
Не річ, що вкрасти можна чи купить.
Сама обирає шлях свій і корону,
І де стояти, й де життя спинить.

Митець схилився до холодних вуст,
Вкладаючи в цілунок власну долю.
Він чув, як серця мармуровий хруст
Перетворився на жагучу волю.

У цьому дотику злилися два світи,
Розтанув лід у неживому тілі.
Лиш так він міг до неї підійти,
Коли обидва в пристрасті зніміли.