Священник

Священник стоїть у німому соборі,
Де ладан вповзає у груди змією,
Застигли святі у німому докорі,
Зрікаючись мук під своєю бронею.

Він ловить повітря, солоне і сіре,
Але в позолоті — суха порожнеча,
Його спопеляє вівтарна зневіра,
Яка опустилась на згорблені плечі.

Він бачить, як натовп повзе до причастя,
Принісши в долонях гнилість і бруд,
Просять у Бога смирення та щастя,
Щоб завтра зчинити ще один блуд.

Йому остогидлі ці маски побожні,
Слова, що злітають з порожніх сердець.
Він знає, в завітах — лиш звуки порожні,
Бо священик для грішників давно не мудрець.

Він знає канони, мов літери в книгах,
Та розум веде у незвіданий гріх.
Душа затискається в совісті кригах,
Бо правда свята не рятує від них.

Він шепче молитву, стискаючи чотки,
Та погляд блукає в обличчях чужих.
Між прихожан — знайомі й короткі
Плітки про богиню, про Діву і гріх.

Він бачить у натовпі постать Митця,
Руки чиї білий камінь змінили.
І чутки про Діву без тіні кінця
У пам'яті ревно вмить воскресили.

Чутки сповзаються крізь камінь і стіни,
Вповзають у сповідь, мов спокусливий яд.
Він чує про Діву, про білі коліна,
Що ваблять до себе грішників ряд.

Він марить тим мармуром, чистою вродою,
Яку спокушає Митець самотою.
Йому та краса видається пригодою,
Благословенною рукою святою.

Він марить: та врода — небесна ознака,
Яку не отримати смертним рукам.
Для нього Митець — лише темний собака,
Що брудом своїм оскверняє цей храм.

Він має забрати те чисте творіння,
У святиню її перетворить умить.
У цьому він виправдав власне горіння,
Яке у душі невблаганно горить.
---
Його чорна ряса мете міста бруд,
Залізний хрест в груди б’є невблаганно.
Він йде на свій страшний, набожний суд,
Де Діва цнотлива сяє старанно.

Він не встиг у двері й постучати,
Як Майстер їх навстіж швидко відчинив
І став долоні білі витирати
Від пилу, що цей мармур породив.

Священник про вищу мету промовляє,
Та очі таємну кімнату шукають.
Митець потаємний вогонь розпізнає,
І посмішки тіні на обличчі заграють.

Ступають поволі у запилену тінь,
Де темрява повільно розступалась.
Священник побачив диво із видінь,
Що мармуром у тиші розливалось.

Від сяйва свіч холодна, кам'яна
Поверхня раптом ожила й зігрілась.
То була шкіра, тепла і ясна,
Яка в долонях Майстра опинилась.

Всі канони ущент розбиваються вмить,
Бо трепету більше, ніж в кожнім псалмі.
Цей вигин застиглий сильніше звучить,
Ніж кожна молитва у чернечій пітьмі.

Він жінки не знав, не торкався плеча,
Лиш холод ікон та смирення в очах.
В душі його гасла щоночі свіча,
І тіло тримало непізнаний страх.

Він дар цей небесний приймає тепер,
Як плату за роки в глухій самоті.
Весь світ молитов у хвилину помер,
Лишивши лиш пальці, тремкі та пусті.

Десятиліттями голод цей ріс,
Від кожної риси палає воно:
Все те, що ховав під заслоною сліз,
Тепер нетерпимим стає полотном.

Торкнулися пальці, що святе письмо
І хліб причастя лиш звикли тримати.
Цей дотик — як гріх, як кайдани й ярмо,
Яких тепер повік не розірвати.

Він пальцями п'є цю святу чистоту,
По кожному вигину млосно пливе,
Він пестить волосся і лінію ту,
Де в камені білому серце живе.

Наважився пальцем торкнутися губ,
Уявна волога його розум згубила.
Обітниця віри лише сповіді звук,
Що клятва на попіл навік спопелила.

Він прагне жару, відповіді й млості,
Чекає, що цей мармур спалахне,
Щоб кров гаряча перейшла у кості,
І тіло статуї відчуло щось земне.

Та камінь п'є цю нестримну стихію,
Крижана голка в серце б’є зі зла,
Він марно в статую вкладає надію —
Вона лиш порожнечу враз влила.

Повітря закінчується, легені мов крейда,
У грудях спиняється змучений стук,
Бо ця сповідь остання, зламана флейта,
Гірке догорання обіймів і рук.

Він зрадив Творця за холодну оману,
За камінь, що серця у собі не мав.
В очах його — розпач глибокої рани,
Бо ідол любові себе не віддав.

Він рве свою рясу, стисло горло у спазмі,
Повітря як скло, що груди ріже в кров.
Остання сльоза, наче пік у оргазмі,
Стікає в оцю отруйну любов.

Він лине до уст, де крига німа,
Щоб кров остудити, грішну й густу.
Та в серці дівчини — вічна зима,
Що труїть до смерті душу пусту.

Вона власність Майстра, його плід творіння,
Він — ідол, хазяїн і бог для цієї.
Його розриває жадоби горіння,
Бо викрав священик поцілунок у неї.

Цей гнів як удар молотком по граніту,
Заздрість засліплює, палить нутро.
Ніхто не торкнеться білого світу,
Лиш Майстер на це має право й добро.

Кров бризкає густо на білу подобу,
П'єдестал заливає червоне вино.
Майстер здригнувся, відчув цю жалобу,
Та враз на скульптуру поглянув воно.

У світлі свічок вона ніжно танцює,
М’яка і жива, усміхається теж.
Тепло її погляд і дотик дарує,
Не маючи більше холодних меж.

У підвалі майстерні вогонь пожирає
Те тіло, що мріяло в гріх увійти.
Майстер лиш мовчки за вогнем споглядає,
Спалюючи всі з церквами мости.

Він білою глиною, в перемішок з кров'ю,
Укриє останки, мов саваном снів.
Щоб Скульптор з безумною свою любов'ю
Навіки цей сором під цеглою скрив.