Колекціонер

Під вікнами зранку — вигуки й рух,
Риплять під вагою вози та карети,
Від запаху поту займається дух,
Купці розгортають старі етикети.

Він золото сипле, мов жовтую воду,
За мармур біліший за сніг у горах,
Він п’є цю солодку й гучну насолоду,
Забувши про ніч і розвіяний прах.

Містом несеться, мов липкий туман,
Чутка про ту, що захована в залі.
Кажуть, вона — то святий талісман,
Втілення світла в крижаному кришталі.

Її силует бачив хтось мимохідь,
І з того часу покою не знає,
Навколо неї пританцьовує хіть,
Хоч Майстер її від обличь закриває.

Збиральник почув цей шепіт у залі,
Де вікна завісив важкий оксамит,
Він прагнув додати нової деталі
В свій мертвий, холодний і давній ліміт.

Обличчя його — старенький пергамент,
Де зморшки ведуть нескінченний рахунок.
Він бачить у Діві лише сам орнамент
І готує для Майстра свій злий порятунок.

«Ціна є у всього: у крові й металу», —
Він думав, гортаючи списки боргів. —
«Мистецтво — це ринок у центрі кварталу,
Лише інвестиція на тлі трудоднів.

Безцінність — це казка для бідних і хворих,
Що марять красою в порожніх словах.»
Він бачить прибуток у світлих соборах
І вартість святині у власних руках.

Він входить у залу, мов справжній тиран,
Зневажливо мружачи очі старечі:
Для нього майстерня — лиш пил і обман,
Де брудом вкриваються зморені плечі.

Він міряє поглядом кожну стіну,
Де бідність лишила свої відпечатки,
Він вірить у золота силу міцну,
Що здатне скупити життя без остатку.

Він сунеться важко, на палицю тисне,
Плюючи на дріб'язок злісним слівцем.
Для нього все творче — мале та корисне,
Що можна продати з байдужим лицем.

Майстер виходить на гамір і шум,
Ганчіркою витерши руки від пилу.
Він бачить купця, чий новенький костюм
Приховує жадібність та занедбану силу.

Майстер питає, що гість обере,
А у відповідь чує дзвін на столі:
Важкість монет кожне слово пере,
Скарбом засипавши плями гнилі.

Жовтою кров'ю у тьмі запеклось,
Брудним потоком заповнило простір.
Від того звуку вчувається злость,
Що перекрила і тишу, і розпір.

Штовхнув гаманець до Майстрових ніг,
Палиця-жезл — інструмент невагомий.
Він ціну найвищу для Діви зберіг,
Щоб те, що приховане, стало відомим.

Майстер всміхнувся, мов бачить крізь час,
Гроші лишивши у брудних лещатах.
Він не сказав, що вогонь уже згас
У цих золотих і німих експонатах.

Майстер шепоче, розриваючи тишу:
«Спершу побачте на власнії очі».
Руку підніс, лякаючи мишу,
Що спить поруч з Нею серед вічної ночі.

Відчинилися двері, і світло свічок
Вихоплює контур із темної ніші.
Старий застигає, мов серця скачок
У цій несподіваній замерлій тиші.

Він бачить не душу, не ліній розмах,
А суму, що вища за власні борги.
Для нього краса — це прибуток в руках,
Який перевершив усі береги.

Він ходить навколо, мов хижий павук,
Торкається там, де не сміють молитись,
Від жадібних пестощів зморщених рук
Богиня могла б у сльозах утопитись.

У очах його жадібно грає вогонь,
Він бачить не Діву, а злитки металу.
Від доторків хижих старечих долонь
Творець відчуває загрозу скандалу.

Майстер глядить, як по білій щоці
Повзуть пальці-тіні, мов чорні гадюки.
Він бачить наміри в тому старці
Й стискає від гніву обвітрені руки.

Рахунки і вигода втратили смак,
Жадоба знайшла зовсім іншу природу.
Старий відчуває незвіданий знак
І прагне сховати божественну вроду.

Він згоден забути про ринок і крах,
Святиню сховає у темному сейфі.
Триматиме мармур у власних руках,
Тонутиме в білому чистому шлейфі.

Хай людство не знає такої краси,
Нехай вона зникне у склепі глухому.
Він буде приходити в пізні часи,
Радіючи тільки трофею німому.

Він ловить повітря, мов риба німа,
А серце чеканить розсипаний дзвін.
Вже власного тіла і болю нема,
Бо з Нею над світом підноситься він.

Він тягне до мармуру зморшки долонь,
Мов якість товару Старий перевірив.
У серці і думках палає вогонь
Від влади, яку він грошам легко довірив.

Він глянув у вічі — холодні й німі,
Де пустка панує, мов прірва без краю.
Там золото тоне в густій темноті,
І жадібність марно пощади благає.

Він бачить у погляді кригу німу,
Якій не потрібні ні статки, ні жертви.
Цей холод вривається в душу йому,
Лишаючи жах у душі ледь не мертвій.

Серце, що знало лиш вигоду й цифри,
Раптом зламалось під тиском величчя:
В прах розсипаються зношені шифри,
Жахом вкриваючи мертве обличчя.

Він затискає зап’ястя холодні,
Прагнучи власність утримати владно,
Він пропадає у чорній безодні,
Поки монети стікають безладно.

Він падає важко на дошки прогнилі,
Тканина костюма тріщить під вагою.
Золото котиться по сірому пилі,
Ставши нікчемною просто лускою.

Бруд поглинає відблиски тьмяні
Біля фігури незворушної жінки.
Вона не схилиться в мармуровій пошані,
Доки на золоті бруду відтінки.

Майстер поглянув на постать холодну,
Що розпласталася в пилі та бруді.
Він вигрібає цю прірву бездонну,
Скарб розгрібаючи в тихій споруді.

Кинуто золото в хиже горнило,
Де розігралася іскриста стихія.
Все, що життя багатія загубило,
В жовтих потоках безсило німіє.

Він виллє з нього нікчемну дрібницю,
Що припаде до її п'єдесталу.
Хай кожен бачить у цьому гробницю
Для золотого й німого металу.

Схилилась Богиня холодним чолом,
Минув час химер, і відтепер
Забудуть його, засне вічним сном
Старий, ненадійний Колекціонер.