Помічник

Шипить позолочений шум у бокалах,
Мішура все покрила пилом блискучим,
У залах величних, у люстрах зухвалих
Блиск фальші здається занадто пекучим.

Шовк шелестить про порожні надії.
Дзвін золотий — це єдина їх мова:
Критики шиють безглузді затії,
Вплітаючи в розкіш дешеву полову.

Цей ярмарок пишності, свято пустелі,
Топче підборами тонку тишу мрій.
Але за дверима, в холодній оселі,
Захований скарб, що не знає повій.

Пересичені гості у масках нудьги
Шукають розваг у холодному залі.
Їх очі порожні, немов береги,
Забуті у блуді, у фальші й скандалі.

Вони доторкаються рук кам’яних
Ніби до меблів, до речі, до фону.
Не чують вони голосів неземних,
Не бачать у мармурі вічної втоми.

В камінні для них лише мертва ціна,
Для Майстра — пульсація крові й тривоги.
Він бачить, як в статуї б’ється вона,
А гості лише протирають пороги.

Пильнує підручний його скуті рухи,
За тим, як Майстер здригається вмить.
Погляд прикутий не до розрухи,
А до дверей, де смерть завжди спить.

Він заздрить успіху, блиску й гордині,
Поки вино підносить на таці.
Майстер величний у власній доктрині,
А він лише раб нелюдської праці.

Гризе його заздрість, отруйна і гостра,
Бо поки він служить, підносить і миє,
Майстер сіяє, мов горда короста,
А він лише гнеться, впокорює шию.

Він робить вигляд, що служить сумлінно,
Що гостей шукає серед тлуму і пилу.
Та кроки повзучі, немовби зміїні,
Ведуть до кімнатки, що манить крізь силу.

Він тишком пролазить крізь спини вельмож,
Забувши про вина і повні тарелі.
Ті двері вже поруч, його бере дрож
В самому серці чужої оселі.

Він знає до болю всі рухи різця,
Він глину місив і тер камінь до крові.
Та іскра, що палить Майстра лиця,
Йому не дається у власній окові.

Він ницо ненавидить пишних гостей,
Бо їхнє багатство — порожня ознака.
І Майстра кляне за цей дар із костей,
Бо сам Помічник — наглядач і собака.

Майстер застиг серед гучного тлуму,
Бо серце відчуло — там щось відбулося.
Він більше не чує солодкого шуму,
Лиш біла загроза зняла стоголосся.

Він бачить, як погляд крізь двері пропік,
Сліпий і холодний, немовби з могили.
Геть від гостей він прискорює біг,
Бо страх відбирає останнії сили.

Він руку кладе на холодний метал,
Боїться і Майстра, і власної тіні.
Крізь тіло проходить емоцій завал,
Як море вмиває берег у піні.

Він двері штовхнув — і занімів умить,
 Бо біла краса поглинає зіниці.
Там велич така у мовчанні стоїть,
Що гаснуть думки про земні таємниці.

Він бачить лиш цю застиглу красу,
Що сліпить очима, мов спалах металу.
Подумки з губ п’є солодку росу,
Відчувши під серцем удар від кинджалу.

У грудях скипає отруйная злість,
Ненависть і біль роздирають надію.
Він в її домі небажаний гість,
Що заздрістю злою турбує стихію.

Він бачить обриси дивної долі,
І думки, як лезо, впиваються в груди.
Він тоне в судомах своєї неволі,
 Бо знає: подібного дива не буде.

Він зносить над нею чорнющий метал,
Щоб розбити на друзки чужу таємницю.
Він вкладає всю силу в старенький кинджал,
Щоб навіки закрити цю світлу зіницю.

Він бачить у камені вічність живу,
Яку не скорити й за тисячу років.
Бажає скінчити цю книги главу
Під гнітом цих чистих і світлих потоків.

Його непокірний і зломлений дух
Згорає дотла під вагою кумира.
Метал опустився, і погляд затух,
Не вернеться ніхто у порожню квартиру.

Майстер бачить у тілі холодний тягар,
Та в серці немає ні жалю, ні болю.
Він сприймає цей випадок просто як дар,
Що зухвало порушив його самоволю.

Він ховає мерця у густій глибині,
Білим пилом засипавши докази згуби.
Тіні злилися в кутку, мовчазні й кам’яні,
Приховавши обірвані заздрістю губи.

Він виходить у залу, де гамір і сміх,
Обтрушує руки від білого праху.
Усмішка сяє на втіху для всіх,
І ніхто не відчує ні крові, ні страху.

Коли гості пішли і лишилася ніч,
Він до праці береться у мертвому залі.
Замішує глину, запалює піч,
Що стає за основу майбутньої сталі.

Він не спить, він вплавляє той розпач і гнів
У холодну поверхню німого каміння.
Кожен порух різця серед темних кутів
Висікає прокляття і вічне горіння.

Так родилася постать — потворна й німа,
Що тримає в собі все земне безнадійне.
Помічник усвідомить, що раю нема,
Тільки авторське око, жорстке й спокійне.

На ранок закінчив жорстокий обряд,
Підвів до Коханої втомлені очі.
Всміхнулася та, не даючи порад,
Щоб далі шукав жертв серед ночі.