Безхатько

Липкий туман сповзає на загривки,
Розмивши обриси німих споруд.
Тяжіє небо кольору наливки,
Чи вовни, що увібрала сірий бруд.

Він не Майстер уже, а лише прислужник,
Тінь, що в темряві служить богині,
Запалює свічку, вона останній заручник,
Що гасне повільно в старій домовині.

На пальцях біліє наліт від каміння,
Він гладить повітря навколо плечей,
Боїться торкнутись свого сотворіння,
Аби не замулить холодних очей.

Шкіра у неї м'якіша за хмари,
Твердіша за найважчу із вір.
Сяє вона, небезпечна примара,
Сліпа і бездушна, жорстока, як звір.

Чоловіка лахміття просякло водою,
Важким тягарем на плечах лежить,
Обличчя пооране гіркою бідою,
Кожнісінька зморшка про голод кричить.

Тремтять від холоду пальці непевні,
Шукаючи їжу в брудній пустоті.
Бажання вхопити крихти мерзенні
Зжирає його у глухій самоті.

Росте порожнеча, як та печера,
Де думи про душу — часу марнота,
Він марить не небом, а миской вечері,
Щоб жирна і тепла була смакота.

В думках тільки юшка, смачна і гаряча,
Та хліба шматок, щоб заповнити крок.
Ця прірва у ньому, немов паща собача,
Стирає останні надії в пісок.

Крізь вітер шквальний і розлючену зливу,
Бачить він обриси величних стін:
Галерея постала — марево цнотливе,
Обіцяючи затишок замість колін.

Двері стогнуть у іржавому крику,
Впускаючи холод і мокру пітьму,
Він заходить немов у пастку велику,
Де кожен шерех — і кара йому.

Кроки злодійські, м’які й обережні,
Він тиснеться тінню до мокрих кутів,
Та подих важкий, мов вітри безмежні,
Гучніший за тисячі зляканих слів.

Він бачить вогонь — де він, там і їжа,
Де світло свічі, там завжди і стіл.
Про бенкети уява багата й свіжа,
Фантомне вино та гарячий котіл.

Він йде крізь ряди відкинутих творів,
Повз кам’яні руки та зрізи голів,
Ці обрубки тіл у німому соборі —
Залишки свята для вищих столів.

Він йде крізь ряди відкинутих спроб,
Де в темряві чорній — розтрощені кості,
Здається, он там застиг його горб,
Або черепи, що чекають у гості.

Ці пальці та ноги, розкидані в прах,
Ввижаються м’ясом з чужого бенкету,
І холод від них пробиває крізь страх,
Неначе відлуння німого скелета.

Він виходить на світло, де постала Вона,
І подих затягує вузлом у горлі,
Зникає у шлунку безодня страшна,
І марення їжі змовкають, мов сонні.

Ця чиста величність, немов пелена,
Приголомшила розум і змучені груди.
Він бачить тут форму, в якій нема дна,
Яку не осягнуть зацьковані люди.

Цей мармур здається солодким припливом,
Застиглим цукром у сірій пітьмі.
Він прагне з'їсти цей образ з поривом,
Щоб зникла порожність у дикій тюрмі.

А Майстер стежить за ним із глибин темноти,
Застиглий і гордий, мов тінь за плечима.
Він бачить, як бідний не може втекти,
Задушений формами, вбитий очима.

Цей хаос і бруд — лише корм для краси,
Майстер милується диким процесом:
Як витвір ковтає людські голоси,
Стаючи над світом єдиним ексцесом.

Дід робить цей крок, наче в прірву безкраю,
Де білість сліпуча вдаряє у груди.
Серце спиняється, бруду немає,
Лиш там чистота, де змерзлі ідоли-чуди.

Він падає ниць, задихаючись світлом,
Неначе заклеїли грішну ротяку.
Легені забиті солодким розквітом,
Що тягне на дно у смертельну атаку.

Захлинувся він образом, ніби напоєм,
Що випалив нутрощі чистою силою,
Смерть розлилася густим упокоєм,
Ставши для нього святою могилою.

Майстер виходить повільно із тіні,
Бачить, як мармур вбирає життя.
Статуя стала в цій дикій годині
Трохи живішою за небуття.

Труп біля ніг — лише фону частина,
Зайва дрібниця в німім інтер’єрі.
Для Майстра ця смерть — випадкова й пустинна,
Як пляма на білому мармурі в двері.

Він знов повертає обличчя до неї,
Закутий в кайдани холодною шкірою.
Забуті закони, святі й фарисеї,
Пов’язаний тайною з таємною вірою.

Він знову запалює ґніт наостанок,
Щоб тінь від мерця лягла влучно і косо,
Сам не бажаючи, приніс той сніданок,
Схиляючи німфу до грішного стосу.

А те, що лишилося — м’ясо і кості,
Майстер залишив замість основи.
Він влив їх у глину, позбавившись злості,
Щоб дати скульптурі нові окови.

Отже, Безхатько — це частина каркаса,
Він тримає хребет, що біліє у залі.
Так зникла навіки його паща раса,
Застигши в камінні, у вічній спіралі.

Натовпи прийдуть у ці зали високі,
Шукатимуть сенси в пропащій фігурі.
Він знову розквітне крізь роки жорстокі,
Як геній, що вижив у створеній бурі.

Він гордо стоїть, задоволений видом,
Бо смерть переплавив на вічність і славу.
Пишається Майстер цим зникнувшим слідом,
Приспавши в камінні свою хижу праву.