Скрижалі долі (скорочений уривок) Г. Альбертіні

Уявімо собі ліс, поділений на різні королівства, кожне з яких населене тваринами, у густих, вічнозелених хащах, де сонячні промені ледь пробивалися крізь крони велетенських дерев. Тут мешкали дикі тварини. Вони були не просто тваринами, а суспільством, яке мало свої закони, лідерів і боротьбу за владу. Ліс був їхнім світом, їхнім домом.

Однак, давним давно мирне співіснування було порушено через появу таємничого артефакту - Скрижалей Долі. Легенда стверджувала, що той, хто володітиме Скрижалями, зможе підкорити весь ліс і змінити його долю. Охоронцями та тлумачами артефакту завжди були червоні вовки. Вони мали особливий ритуал, пов'язаний з виттям на місяць, під час якого вони зверталися до своїх предків, ніби у молитві і просили сили для тих, хто звертався до них по до помогу чи за порадою.

Вони мешкали в самому серці лісу. В самих його хащах. Дуже тривалий час. Йшли роки і ліс з його мешканцями змінювався. Через давність скрижалів молоді червоні вовки засумнівались у їх правдивості. Цим скористалися сірі вовки, які із самого існування лісу бажали зайняти верховенство ієрархії. Почалася плутанина та викревлення істини. Мешканці лісупочали поволі відвертатись від скрижалів та діяти за власним розсудом. Це, в свою чергу призвело до перетягування ковдри на себе й розділення на ієрархію всередині королівств та громад. Що незворотньо вело до бажання автономії. Мешканці почали підлаштовувати ліс та його природу під себе.

Через це лісова природа бунтувала. Одного разу, коли червоні вовки справляли молитовний обряд на них хлинув сильний дощ. Дужий поривчастий вітер розносив їхні волання всією місциною і тільки сіра зграя разом з цим розповсюджувала смуту.

-Дивіться! – гукали вони – Це через їх бездіяльність така злива нас карає! Їх скрижалі неспрацювали щоб нас врятувати! Їхні духи нас покинули на призволяще й вий не чують. Навіщо нам вони потрібні. Жертва! Потрібна кривава жертва для того щоб провину нашу вибачили!

Із цими жорстокими закликами найвідчайдушніші фанатики нового покоління кинулися вистежувати й знищувати тих червоних вовків, які ще вціліли від повені. Три дні і три ночі вишукували противники оберігачів душевного спокою та природної рівноваги. Злива все дущала і коли, нарешті вщухла то, виявилось, що ліс практично вимер.

Зграя сірих вовків сховалась у печері на пагорбі й витримала стихію у найбільшій кількості. Багато тварин змило водою. Червоних вовків, оголошених ворогами, годі було знайти. Минув час і ліс поволі відновився. Вимерли ті страшні спогади разом із сивими вовками. Але традиція поважати вовків не згасла. Вони оселилися в різних куточках місцевості та справляли давні обряди. З плином часу вони зайняли виняткову традиційну позицію у суспільстві. З їх думкою рахувались. Їх молитвам довіряли. До їхніх шкіл ходили. Вони мали першоправо обирати громадських лідерів.

У густому, вічнозеленому лісі, де сонячні промені ледь пробивалися крізь крони велетенських дерев, мешкали різноманітні істоти. Кожна з них мала свою роль і своє місце в екосистемі.

Але одного разу молода червона вовчиця відродила легенду серед лісових мешканців й на артефакт почалося нове полювання але тільки ті, хто мав дух червоного вовка міг прочитати скрижалі. Стрімке Насування неминучої катастрофи, що погрожувало знищити все живе, змусило суспільство довіритись червоній вовчиці й дати їй та їй подібним врятувати світ.

Її шерсть, багряна, як захід сонця, була символом переродження, але в очах тих, хто її бачив, вона ставала провісницею небезпеки. Замість пошани її зустрічали страхом і нерозумінням, адже зміни, навіть коли вони на краще, завжди лякають.

Однієї глибокої ночі, коли місяць провис у небі, мов згаслий ліхтар, на гілці старого дуба сидів крук. Він був вісником забутих світів, і його крила здавалися обтяженими тягарем таємниць, похованих у часі. Крук не каркав, не ворушився, але його очі світилися глибоким синім світлом, холодним, як лід, що приховує безодню під своїми кришталевими пластами.

Крук зустрів Червону Вовчицю, коли вона вийшла з туману до самотнього озера, чия вода була чорною, мов живий вугіль.

- Навіщо ти прийшла сюди, примаро? – промовив крук, його голос був хрипкий, мов вітер, що куйовдить старі руїни. – Вибач. Хотів спитати звідки ти тут?

- Я шукаю спокою, – відповіла вовчиця, дивлячись у своє відображення, яке здавалося живим, але було віддаленим, як чужий спогад.

Крук кивнув і, розправивши свої величезні крила, промовив:

- Ти знайдеш спокій лише тоді, коли зрозумієш, хто ти насправді. Але для цього ти маєш пожертвувати тим, що найдорожче тобі. – птах злетів до співбесідниці. – Якщо серйозно, звідки ти? І куди прямуєш?

- Хотіла б і я знати. – підняла вона морду замислено вглядаючись у далечінь.

Наполегливий погляд співрозмовника пронизував її нутро і вона, зітхаючи опустила голову:

- Після вимирання мого виду, я мабуть єдина, хто вижила завдяки тому, що батьки мене сховали. – говорила вона засмучено згадуючи події давніх днів і вмощуючись на землі. – Вони теж, були жертвами, як і їх батьки. Всіх нас переховували. Коли мої батьки йшли на полювання чи збори, то суворо мені наказували не виходити з лігва. Так минали місяці і, мабуть роки але одного вечора вони не повернулись. Я довго чекала на них, аж до сутінок. Поки голод не вигнав мене на пошуки. Повз мене проносились тварини і дерева. Я знайшла пораненого оленя й вполювала його. Тоді, це було моє перше самостійне полювання. Я не могла полювати на сильних та дорослих. Зазвичай це була падаль або близьке до того. Та одно ранку я зіткнулась із ворогом з батьківських розповідей. – крук зосереджено не відриваючи від неї погляду підстрибнув ближче, а вона продовжувала навістривши вуха. – в глибині дерев де промені не пробивались засяяли два зелені ока. Я здригнулася й відчула несамовиту тугу в середині себе. Моя душа почала холонути, серце завмирало. Складалось відчуття, що з мене висмоктують душу. Під зеленими ліхтарями зявився ряд білих загострених зубів. Здавалось весь ряд складається з ікл. І той голос. – Лисиця глянула на крука – той скрегіт з усмішки я пам’ятатиму завжди.