30. Скривджене кохання

Поки з сусідньої кімнати долинали стогони та крики, Олена сиділа, втиснувшись у крісло, і думала про те, що їй робити далі. Ці звуки збуджували й її — вона теж прагнула ласки, але Андрій так і не торкнувся до неї навіть пальцем.

Уранці Андрій зібрався проводжати Олену додому. З кімнати вийшов Артур і сказав дівчині почекати надворі.

— Коротше, такий план: мені треба сьогодні вранці зустріти дружину з дитиною, — пояснив Артур. — Андрію, треба щось вигадати. Наприклад, я відвезу вас усіх на турбазу, а потім мені треба буде відлучитися. Нехай хтось із вас, наприклад Гліб, підійде до Олесі. Я приїду, влаштую сцену ревнощів і ми типу з нею розійдемося. Мені треба з нею якось зав'язати, бо я не можу з нею зустрічатися, коли дружина вже буде вдома. Не вистачало мені ще якихось розбірок! Нехай усе обійдеться без скандалів. Погралися з дівчинкою — і годі, хай іде лісом.

Олеся не спала й усе це чудово чула. Ці слова поранили її просто в серце.

Андрій з Оленою вже пішли, а Артур ліг спати. Олеся зачекала, поки він засне, і взяла ключі від машини. Дівчина спустилася вниз. Вона нічого не міркувала й не зважала ні на що — їй просто хотілося якнайшвидше втекти звідси, куди очі дивляться. Їй просто не хотілося жити.

Олеся відчинила дверцята, вставила ключ у замок запалювання, натиснула на педалі й спробувала завести двигун. Вона бачила, як це робить Артур, і він навіть одного разу вчив її водити.

Автомобіль рвонув з місця, і дівчина помчала на об'їзну дорогу. Спочатку вона збиралася їхати додому, але потім просто мчала вперед, поки сльози заливали їй очі.

— Не хочу жити... Не хочу жити! — без упину твердила вона вголос.