25. Розчарування

— Я згодна, — сказала вона.

— Ну все, Макаре, греби на той берег! Я за тебе домовився.

Андрій був радий, що в його друга зараз усе буде чудово. Він просто не розумів, що лізе не у свою справу. Як взагалі можна змушувати дівчину до інтиму, якщо вона цього не хоче? Це була не його справа, і, завеликим рахунком, вона сама мала вирішувати, з ким і коли їй спати та що взагалі робити — хтось їй подобається, а хтось ні.

Утім, Андрій був такою людиною, яка занадто переймалася через своїх друзів, і йому здавалося, що він робить добру справу для Макара. На Олену ж йому було байдуже: він не думав про її почуття, душу й серце, про те, що вона така сама людина, як і вони.

Макар, до речі, теж не став за неї заступатися й просто мовчки веслував до іншого берега. Олена сподівалася, що він вступиться за неї, скаже щось проти чи почне обурюватися: *«Ні, мені такого не треба! Навіщо ти її ображаєш? Я не згоден!»*.

Але Макар мовчав, і це образило й здивувало її найбільше. Якби він заступився, це була б зовсім інша справа — тоді б вона зрозуміла, що цей хлопець справді «її». Олена навіть пошкодувала про те, що між ними сталося того вечора, і Макар у її очах дуже впав.

Човен причалив до берега. Але між водою та посадкою залишалося ще кілька метрів багна.

— Я не піду, — сказала Олена. — Не хочу бруднити штани. Хай Макар мене на руках перенесе.

Макар подумав, подивився і вирішив, що це йому не потрібно.

— Ні, я також не хочу. Не буду її нести. Якось іншим разом у нас із нею щось вийде, — мовив він і ще раз повторив, що нести Олену на руках відмовляється.