перше оповідання

Зі мною у купе вагону їхало двоє чоловіків: молодий та літній. Вони обговорювали професійні питання, які мали відношення до гірничого обладнання. Обидвоє були інженери та поверталися з відрядження. В потязі часто люди знайомляться, бо не кожну ніч треба спати у тісному приміщенні з геть чужими особами. Мабуть, тому пасажири швидше намагаються хоч щось дізнатися про сусіда та переломити хліб за спільним столом. Так і ми сформували компанію, а чай та коньяк створили затишну атмосферу.

Молодий інженер, на ім'я Арсеній, був чорнявий хлопчина, розумний, в суперечці різкий, на компроміси не погоджувався. Але і зрозуміти його можна — гарячкувати полюбляють молоді. Його літній колега — дядько з сивою чуприною та глузливим поглядом, при знайомстві зі мною назвався Сергієм Вікторовичем. Інженери сперечалися один з одним, хоча сперечався Арсен, а Сергій Вікторович послідовно відстоював свою думку, спираючись на життєвий досвід. Треба визнати — досвід перемагав молодість, від цього факту Арсеній ще більше гарячкував. Він, взагалі, схоже був людиною, яка з усіма сперечається. Мої супутники обговорювали випадок, що трапився з ними у відрядженні, де Арсеній посварився з директором заводу.

- Звідкіля мені було знати, що він директор? - збуджувався молодик. - Одягнутий у якусь хламиду, як робітник звичайний, поміж ногами крутиться та повчає мене.

- Ну, хіба це діло Арсен, не завжди по зовнішньому вигляду можна робити висновки про людину. Хоча, ви молоді занадто багато приділяєте цьому уваги — вмикав мораліста Вікторович.

Молодик закипів:

- Що, важко йому було костюм пристойний одягнути, а не ходити у куртці робітника?

- Костюмів у нього як у ялинки голочок, він не тільки керівник підприємства, а і власник, - з посмішкою відповідав літній інженер.

- Ох-хо-хо, що тепер буде, наклепає на мене нашому керівництву, ще з роботи випруть, - затужив арсен.

-Я вважаю що ні, професійність завжди ціниться, а з цього боку до тебе питань немає. А що не стриманий, так це молодості, нічого.

- Ні, я переконаний, що все мусить бути до ладу, всі повинні одягатися відповідно до свого положення у суспільстві. Поводити треба відносно до свого статусу, тоді буде порядок.

Сергій Вікторович відбив цей напад:

- Ось скажи мені Арсен, я чоловік не зовсім дурний?

- Та у вас не голова — а скриня з мудрістю. Таких розумних людей у вашому віці я більше не знаю, - з розумінням справи відповів Арсеній.

- Ось я, чоловік не з дурнів, маю непоганий заробіток, а телефон у мене звичайний на кнопках. Виходячи з твоєї логіки, незнайомі зі мною люди, коли бачать мій телефон, роблять висновок, що я бідую та тупий?

- Так і вважають, - паленів Арсеній, - купіть собі сучасний смартфон, я допоможу вам вибрати кращу модель.

Сергій Вікторович без поспіху вів своє:

- А коли я придбаю дорогий гаджет, то навряд чи, стану розумніше та заможніше ніж тепер. У чому тоді сенс?

- Сенс у тому, що кожна освічена та прогресивна людина повинна мати у використанні речі, які будуть показувати оточуючим, до якої соціальної групи належить ця  людина, - як скоромовку проторохтів молодик та зробив кілька глибоких вдихів-видихів.

- Ось я тобі розповім випадок зі свого життя, можливо стане зрозуміло, що не завжди речі можуть все розповісти про свого господаря. Це велика помилка, коли ти оцінюєш людину по одягу чи різним аксесуарам, - з батьківською посмішкою сказав сивоволосий інженер.

 Розповідь Сергія Вікторовича про музику та інше

Було це за часи, коли я тільки закінчив інститут, та прийшов на виробництво. Починати свою кар'єру мені довелося на вугільних підприємствах Донбасу. Було, м'яко кажучи, незвично після інституту потрапити у сурові умови глибокої шахти. Народ, що мене оточував, мав специфічне виховання. Це були загартовані життям чоловіки — шахтарі. Робили ці люди важко, хоча, на ті часи непогана заробляли. Уся робота трималася на словах та виразах, які при дітях та жінках не промовиш. Іноді я чув такі словоформи та оберти, що мені доводилося їх кілька раз повторити, щоб усвідомити повну глибину і багатогранність вимовленого. Згодом я зрозумів, якщо забрати з лексикону цих людей не літературні слова, то робота на шахті зупинилася б, порозумінню прийшов би кінець. Інженерно-технічний склад (ІТС), до котрого і я належав, складався з робітників, які були майстри свого діла. Але у своїй більшості, ці люди читали мало,  до театру не ходили, з усіх культурних заходів віддавали перевагу відвідуванню футбольних матчів. Керівництво шахти, воно ж і партійне керівництво теж не можна було віднести до категорії інтелектуалів — справжнє робітниче середовище радянських часів. Мені, молодій людині, яка виросла у сім'ї філологів, було спочатку трохи дикувато від першого свого місця роботи після ВИШ-у. Тому і друзів мені було важко знайти, дуже я відрізнявся від свого оточення.

Одного разу, я йшов по гірничий вирубці, та почув нормальну людську мову, тоб-то, без матюків. Це було досить несподівано, мені відразу захотілося познайомитися з чоловіком, який так інтелігентно розмовляє на глибині майже кілометр. Це був Ігор Іванович Тимченко, професійний музикант — скрипаль. Приїхав він з Сибіру, вже не пригадаю з якого міста. Там він працював у філармонії. У його дітей виявили якісь проблеми з легенями, лікарі порадили переїхати жити, де сухий та теплий клімат. Так Ігор оселився на сході України. У місцевій філармонії своїх скрипалів було вдосталь, а на новому місті проживання потрібні були гроші, щоб підіймати дітей. Так скрипаль став шахтарем, а у вільний час підробляв тим, що настроював фортепіано у людей по домівкам. Ось така цікава доля у чоловіка. Ми потоваришували з Ігорем, та багато часу проводили разом. Так і плинуло моє життя, потроху я став звикати до виробничої буденності.