Школа майстрів

Минуло вісім довгих місяців, наповнених тривогами й працею.

Зима вкрила село пухкою, сліпучо-білою ковдрою, і майстерня Маркіяна здавалася ззовні казковим кораблем, що повільно пливе в засніженому океані. Тесля спокійно пив гарячий чай із лісових трав, дивлячись у вікно, коли до воріт, важко гуркочучи, під’їхала вантажівка.

З кабіни легко вистрибнув Петро. Він виглядав зовсім інакше — випрямлений, з розправленими плечима, у новому робочому комбінезоні, з очима, в яких більше не було попелу, а горіла тиха впевненість. Він разом із водієм почав вивантажувати з кузова кілька важких дерев’яних ящиків.

— Маркіяне! — радісно крикнув він, заходячи в теплу майстерню, де все так само пахло сосною. — Я не сам. Я привіз вам справжній скарб. Це інструменти, що належали моєму дідові — якимось чудом знайшов їх у підвалі вцілілого гаража. Вони старі, іржаві, але вони прагнуть вашої руки, Майстре.

Він обережно поставив на верстак невелику, але надзвичайно деталізовану модель мосту, виготовлену з ідеально підігнаних дубових планок. Вона була міцною і водночас легкою.

— Я відкрив свою майстерню в сусідньому районі, де зараз багато переселенців, Маркіяне. Для пацанів, які залишилися без батьків. Вчу їх розуміти дерево, різати по ньому, відчувати його волю. Знаєте, ми будуємо дитячі майданчики в модульних містечках. Виявилося, що мої інженерні знання плюс ваша філософія «живого вузла» — це саме те, що зараз рятує душі. Я більше не рахую роки до пенсії, Маркіяне. Я рахую тільки щирі посмішки дітей, які вперше переходять через мої маленькі дерев’яні мости. Виявилося, що побудувати міст до серця дитини набагато складніше, ніж через річку.

Маркіян повільно провів рукою по дерев’яній моделі, відчуваючи тепло Петрових рук.

— Скриня, яку ти тоді відчистив від попелу і тліні, Петре, тепер стоїть у сільській раді. В ній зберігають наш спільний прапор і списки тих, хто зараз захищає цю землю на нулі. Вона знову має великий сенс. Як і ти сам, друже мій.

Петро міцно, по-чоловічому потиснув руку теслі. Його долоня була твердою, мозолистою і сухою — справжньою долонею людини, яка нарешті знайшла свій непохитний орієнтир у цьому мінливому світі. А за вікном майстерні вже з’являлася нова тінь на снігу — хтось молодий, зляканий власною «темрявою» і війною, чекаючи на свій шанс і свою раму для дзеркала.