Кайдани зовнішньої оцінки

Петро гірко всміхнувся, і ця посмішка була схожа на тріщину в сухій землі. Він продовжував дивитися на скриню, наче бачив у ній своє відображення.

— Це ви так заспокоюєте клієнтів, Маркіяне? Ця скриня нікому не потрібна. Хто в неї що покладе? Кому потрібен дуб, що пахне пожежею і підвалом? Її місце на смітнику історії, там, де звалюють усе старе й немічне. Як і моє місце. Світ зараз належить молодим — тим, хто швидко бігає, не має зайвої пам’яті й не обтяжений сумлінням. Я відчуваю на собі ці кайдани кожного ранку — кайдани того, що я «не встиг». Не став великим, не побудував свій найголовніший міст, не забезпечив старість. А тепер уже пізно. Склянка мого часу не просто порожня — вона розбита.

Маркіян нарешті відклав інструмент. Рух був різким і остаточним. Він підвівся і підійшов до Петра, ставши над ним, як столітня скеля. Тесля поклав свою важку, гарячу, просякнуту запахом воску долоню на плече чоловіка.

— Ви знаєте, чому ви насправді відчуваєте себе нереалізованим, Петре? — запитав він, і його погляд став гострим, наче лезо ідеально наточеного рубанка. — Бо ви досі дивитесь на власне життя очима успішного сусіда, колишнього задоволеного начальника чи яскравих картинок із соціальних мереж. Ви оцінюєте свою вартість за зовнішньою шкалою «успіху», яку вигадали люди, що бояться смерті. «Молодий, динамічний, успішний» — це дешеві казки для тих, хто не знає справжньої ціни кожної річної каблучки на дереві.

Він силоміць, але м’яко підвів Петра до верстака, до самої скрині.

— Подивіться на цей вузол, ось тут, біля замка. Ви думаєте, він тут просто так, як дефект? Дерево нарощувало цей вузол десятиліттями, щоб тримати величезну, важку гілку, яка прагнула до сонця. Воно страждало, коли ту гілку ламало буревієм, воно вило від болю, але затягувало рану живою смолою, роблячи це місце міцнішим за сталь. Це і є справжня реалізація — не в тому, щоб бути ідеальним і гладеньким, а в тому, щоб залишатися цілісним після всіх пожеж. Ви не нереалізований, Петре. Ви просто смертельно боїтеся, що ваша істинна, загартована горем сила нікому не сподобається, бо вона пахне не дорогими парфумами, а робочим потом, димом згарищ і важким досвідом. Ви боїтеся бути самим собою без диплома інженера в кишені.

— Але я справді нічого більше не маю! — майже вигукнув Петро, і в його голосі прорвався відчай. — Жодного креслення, жодної бетономішалки! Тільки порожнеча!

— У вас є ви самі, — жорстко, наче забиваючи цвях, відповів Маркіян. — І це найбільший, найскладніший проєкт, який ви коли-небудь отримували від Всесвіту. Ви самі — це міст, Петре. Міст між тим минулим, що згоріло, і тим майбутнім, яке ви зараз боїтеся навіть уявити. Але ви добровільно вибрали сидіти в кайданах самобичування та нереалізованості, бо так простіше. Простіше бути дипломованим «невдахою», ніж мати сміливість почати вчитися дихати заново.