Людина-привид

Хрускіт гравію за вікном сьогодні відлунював не просто звуком кроків — він чувся важким, ритмічним і безнадійним, наче людина тягла за собою невидимі чавунні кайдани. До майстерні зайшов Петро. Обличчя було кольору сухого асфальту під дощем — посіріле, із глибокими тінями під очима, де оселився згаслий, попелястий погляд. Плечі його були неприродно опущені, ніби на них лежав увесь тягар зруйнованого Маріуполя, якого не видно було зовні, але який відчувався кожним порухом його тіла. Одягнений у стару військову куртку без жодних шевронів — з тих універсальних речей, що носять люди, які втратили все, крім потреби в міцній тканині, що захищає від вітру.

— Маркіяне, я прийшов... — Петро зупинився посеред кімнати, наче натрапив на невидиму стіну, і втупився в понівечену скриню. — Мені в селі сказали, ви берете в учні. Хоча навіщо воно мені... навіщо воно взагалі комусь зараз...

Він важко, із хрипом зітхнув і сів на самий край лави, навіть не знімаючи куртки, наче готовий щомиті зникнути, розчинитися в тумані за вікном.

— Розумієте, Майстре, я — це просто порожнеча, обтягнута шкірою. До війни я був інженером, проєктував мости. Справжні мости, що з’єднували береги, тримали тонни сталі й тисячі доль. Я мав амбіції, я чекав на «свій» проєкт життя. А тепер... Моя компанія зникла в полум’ї, мої креслення, над якими я сидів ночами, згоріли разом з офісом у Маріуполі. Все, що я будував, тепер лежить на дні моря або перетворено на брухт. Я дивлюся на свої руки й бачу в них тільки тремтіння та безсилля. Мені сорок сім. Я занадто старий, щоб починати з нуля у світі, де все летить шкереберть, і занадто мертвий усередині, щоб продовжувати те, що залишилося від колишнього мене. Війна поставила на мені печатку «нереалізовано». Я — просто історичний мотлох. Непотріб, як оця ваша скриня, яку ви чомусь намагаєтеся врятувати.

Маркіян не відривався від роботи, навіть не підняв очей, але Петро відчув, як напруга в кімнаті змінилася. Тесля обережно вставляв дубову латку в місце, де шашель прогриз наскрізну дірку, наче зашивав рану на живому тілі.

— Скриня не мотлох, Петре, — спокійно, але з металевою ноткою в голосі промовив тесля. — Вона — це накопичений досвід витривалості. Вона бачила більше горя, весіль і смертей, ніж будь-яка нова меблева панель із глянцевого магазину. Ви бачите в ній гниль, бо ваш погляд шукає лише руйнування. А я бачу в ній виклик для своєї волі. А щодо ваших років... Дерево стає справжнім, твердим дубом тільки після сорока-п’ятдесяти років росту. До того воно — просто амбітна й висока лоза, яку кожен сильний вітер гне до землі, як хоче. Тільки зараз у вас з’явилося осердя, здатне тримати удар.