Тлінь та серцевина

Майстерня Маркіяна цього ранку нагадувала не просто цех, а похмуру операційну, де пацієнтом виступала стародавня дубова скриня. Її знайшли десь під завалами старого льоху, що обвалився після чергового обстрілу в сусідньому районі. Вона виглядала жахливо, наче витвір самого Хаосу: поїдена шашелем так глибоко, що дерево нагадувало мереживо, із зірваними «з м’ясом» завісами та вкрита товстим, слизьким шаром вологої плісняви. Ця пліснява тхнула не просто сирістю, а самим забуттям — холодним і безповоротним. Здавалося, торкнися її трохи сильніше — і цей дуб, що колись тримав у собі посаг цілих поколінь, просто розсиплеться на коричневий, безликий порох.

Маркіян працював із хірургічною обережністю, яка межувала з релігійною побожністю. Він використовував маленьку щіточку з жорстким натуральним ворсом, вичищаючи кожну шпаринку, кожен мікроскопічний хід, прогризений безжальним часом та ненажерливими комахами. Його обличчя в тьмяному, золотистому світлі настільної лампи здавалося витесаним із того самого дуба — нерухоме, зосереджене, позачасове. Сивина в його бороді виблискувала, наче іній на зимовій корі, а руки... руки рухалися з такою неймовірною швидкістю й легкістю, ніби він щойно випив живої води з того самого джерела, що живило це дерево сотні років тому.

— Ну що, стара, — тихо, майже інтимно шепотів тесля, і його дихання здіймало хмарки деревної пудри. — Думала, що твоя історія закінчилася в тому вогкому льоху? Думала, що шашель — це твій остаточний фінал, а пліснява — твій саван? Але ж серце в тебе міцне, я чую його стукіт під пальцями. Ти просто забула, як це — тримати в собі щось справді цінне. Ти зневірилася у власному призначенні, але я тут, щоб нагадати.

Він взяв шприц із густим антисептичним розчином, що мав зупинити гниття на клітинному рівні, і почав методично, отвір за отвором, вводити його в глибокі «рани» дерева. Маркіян свято вірив: жодне дерево, що одного разу стало річчю — скринею, столом чи порогом хати, — не хоче помирати просто так, безглуздо розчиняючись у землі. Йому потрібен новий сенс. Йому потрібна воля того, хто побачить у тліні — незнищенну основу. В селі подейкували, що він може «заклинати» навіть гнилу дошку, повертаючи їй пружність живиці, але Маркіян знав єдину правду: він просто давав дереву другий шанс, якого воно так відчайдушно прагнуло кожною своєю судиною.