На зеленому пагорбі стояв старий будинок із червоним дахом. У його просторій вітальні, наповненій запахом яблучного пирога, дві дівчинки сиділи одна навпроти одної. Емма, білява восьмирічка з Англії, стискала в руках ляльку, в той час як її нова подруга, Софійка з України, задумливо дивилася у вікно. Їй було сім, і це було її перше літо далеко від дому.
Батьки Емми — українці , але Емма, хоч і знала українську мову, ніколи не бачила країну своїх батьків.
— У нас вдома було теж так гарно, — почала Софійка, злегка торкаючись шовкової стрічки на ляльчиному платті. — Тільки тепер усе інакше.
— Інакше? Як? — допитливо спитала Емма.
Софійка задумалася. Як розповісти про те, що бачила? Її дитячий світ колись був наповнений сонцем, сміхом і запахом бабусиних смаколиків. Але тепер цей світ розтрощили вибухи.
— У нас більше немає саду, — сказала вона тихо. — Там, де ми гралися з братом, тепер чорна яма.
Емма нахилилася ближче, відчуваючи щось невимовне у словах нової подруги.
Відредаговано: 18.11.2024