18. Вухастик та золотий промінчик

      Жив-був у великому зеленому лісі маленький зайчик на ім'я Вухастик. Він був дуже милим, мав м'якеньку сіру шубку, рожевий носик і дуже довгі вуха. Вухастик любив стрибати по калюжах і жувати соковиту конюшину, але була у нього одна незвичайна мрія.

       Більше за все на світі Вухастик хотів стати сонячним зайчиком.

      Щоранку він спостерігав, як справжні сонячні зайчики весело стрибають по листю дерев, ковзають по дзеркальній поверхні озера і миттєво злітають на самі верхівки сосен. Вони були такими яскравими, легкими і зовсім не боялися вовка чи лисиці.

     — Мамо, — питав Вухастик, — чому я такий важкий і сірий? Я теж хочу світитися і літати по хмаринках!

      — Кожен має бути собою, малюку, — усміхалася мама-зайчиха. — У тебе є спритні лапки, щоб бігати, і тепла шубка, щоб не мерзнути. Це набагато краще для лісового життя.

       Але Вухастик не здавався. Одного разу він вирішив, що якщо він буде дуже довго сидіти на самому сонці, то його шубка теж стане золотою. Він вибрав відкриту галявину і просидів там увесь полудень. Бідному зайчику стало дуже жарко, носик пересох, а вушка почали пекти, але він все одно залишався сірим.

        Потім він спробував стрибати так високо, як тільки міг, сподіваючись наздогнати сонячний промінь. Він стрибав і стрибав, поки зовсім не втомився і не впав у травичку. Сонячний зайчик промайнув поруч, лоскочучи його за вухо, і зник у гущавині. Вухастик леть не розплакався.

       — Гей, малий, чого сумуєш? — почувся чийсь голос.

       Це був старий кріт, який щойно виліз зі своєї нірки.

     — Я хочу стати сонячним зайчиком, — зітхнув Вухастик. — Вони такі чудові, вони приносять радість. А я просто звичайне зайченя.

       Кріт поправив свої окуляри і хитро подивився на малюка.

       — Знаєш, — сказав він, — сонячні зайчики справді приносять радість, бо вони яскраві. Але вони не можуть обійняти друга. Вони не можуть принести мамі смачну моркву. І вони ніколи не зможуть відчути, як пахне ліс після дощу.

     Вухастик задумався. У цей час сонце почало ховатися за хмару, і всі сонячні зайчики миттєво зникли. Ліс став трохи похмурим. Раптом Вухастик побачив свою маленьку сусідку — білочку, яка впустила кошик із горішками, і ті розкотилися по високій траві.

      Вухастик, не роздумуючи, підскочив до неї. Своїми спритними лапками він почав швидко знаходити горішки в густій зелені. Він працював так завзято, що його хвостик кумедно сіпався. Невдовзі кошик знову був повним.

     — Ой, дякую тобі, Вухастику! — вигукнула білочка. — Ти такий добрий і швидкий! Від твоєї допомоги мені стало так тепло на серці, ніби сонечко вийшло!

       Вухастик завмер. "Тепло, ніби сонечко вийшло", — пролунало в його голові. Він зрозумів щось дуже важливе. Щоб дарувати світло і радість, зовсім не обов’язково бути зробленим із променів. Можна бути звичайним сірим зайчиком, але мати золоте серце.

       Він побіг додому до мами, весело лопочучи вушками. По дорозі він допоміг равлику перейти стежку і посміхнувся похмурому їжачку. І знаєте що? Тепер кожен, хто зустрічав Вухастика, теж починав посміхатися у відповідь.

        З того часу Вухастик більше не намагався змінити колір своєї шубки. Він зрозумів: справжнє світло — це наші добрі вчинки. Можна бути самим собою і при цьому бути для когось маленьким сонечком.