15. Пригоди неслухняного Вогника та лісова тривога

      У самому серці старого дрімучого лісу, де сосни торкаються верхівками хмар, жив собі маленький Вогник. Він не був схожий на великі лісові багаття, які розпалюють туристи. Наш Вогник був зовсім крихітним, яскраво-помаранчевим і дуже прудким, наче маленьке руде кошеня.

      Жив він у старому, надійному ліхтарі лісника дядька Степана. Щовечора дядько Степан запалював ліхтар, і Вогник слухняно світив йому під ноги, поки лісник обходив стежки, перевіряючи, чи всі звірята вклалися спати. Вогник знав головне правило: «Будь у затишку, світи яскраво, але ніколи не вистрибуй назовні».

     Але Вогник був дуже цікавим і неслухняним. Йому здавалося, що ліхтар — це нудна скляна клітка. Йому хотілося побігати по м’якому зеленому моху, погратися з сухими листочками та наздогнати прудку білочку.

     — Чому я маю сидіти тут? — бурчав Вогник, перескакуючи з гніта на гніт. — Я такий гарний, такий теплий! Я хочу побачити світ!

     Одного вечора, коли дядько Степан присів відпочити біля великого дуба, він ненароком залишив дверцята ліхтаря прочиненими. Вогник одразу це помітив. Спершу він боязко висунув свій гарячий носик, а потім — раз! — і вистрибнув на землю.

       — Ура! Свобода! — вигукнув Вогник і почав танцювати на сухій травиці.

    Але щойно він торкнувся першої травинки, вона миттєво почорніла і перетворилася на попіл. Вогнику це здалося веселою грою. Він стрибнув на суху гілочку, і вона вмить спалахнула яскравим полум’ям. Потім він перескочив на купку старого листя, і навколо нього почав підніматися їдкий сірий дим.

      — Ой, як весело! Я стаю більшим! — радів неслухняний Вогник.

      Він не помітив, як із маленького рудого кошеняти почав перетворюватися на сердитого вогняного звіра. Дим ставав густішим, закриваючи зірки. Першим небезпеку відчув старий Вухатий Пугач.

       — У-гу! У-гу! Пожежа! Рятуйте ліс! — закричав він на весь гай.

     Лісові мешканці миттєво прокинулися. Маленькі зайченята злякано притисли вушка, білочки почали вистрибувати з дупел, а їжачок закотився під коріння, тремтячи від страху. Вогонь уже почав підбиратися до низьких гілок старої ялини.

      Вогник злякався. Він бачив, як плачуть квіти, як тікають його друзі-звірята. Він хотів зупинитися, але вже не міг — сухий ліс годував його, роблячи сильнішим і страшнішим.

      — Допоможіть! Я не хотів! — закричав Вогник, але замість голосу з його пащі виривався лише тріск палаючої кори.

    На щастя, дядько Степан прокинувся від крику Пугача. Він одразу побачив лихо. Лісник не розгубився. Він схопив велику лопату і почав засипати вогонь вологою землею. А з неба, ніби відчувши біду, насунулася велика синя хмара.

       — Кап-кап-кап! — впали перші важкі краплі.

      Розпочався справжній літній дощ. Вода шипіла, борючись із полум’ям. Вогник ставав усе меншим і меншим. Йому було соромно і страшно. Нарешті залишився лише крихітний, ледь помітний вогник, що тремтів на мокрому пеньку.

       Дядько Степан обережно підійшов, простягнув свій ліхтар і мовив:
    — Повертайся додому, неслухняний малюку. Ти бачиш, що трапляється, коли вогонь гуляє без догляду? Ти міг знищити весь ліс і всіх його мешканців.

      Вогник слухняно застрибнув за скло ліхтаря. Йому було дуже прикро, що він налякав звірят. Того вечора він довго дивився на мокрий, врятований ліс і дав собі обіцянку.

     Відтоді Вогник більше ніколи не намагався втекти. Він став найкращим помічником лісника. Він світив так яскраво, щоб жоден подорожній не заблукав, і завжди пам’ятав: його сила велика, але тільки в руках людини вона приносить користь, а не біду.