3. Сорока-Білобока та Справжній Скарб

     На краю лісу, у високому гнізді на старій березі, жила сорока на ім’я Сріблянка. Сріблянка була незвичайною пташкою. Поки інші птахи шукали смачних комах чи будували міцні гнізда для пташенят, вона шукала лише одне — те, що блищить.

     У її гнізді було стільки добра! Там лежав старий заіржавілий ключ, обгортка від цукерки, скляний камінчик і навіть загублена кимось ложечка. Сріблянка так пишалася своїми скарбами, що цілими днями лише те й робила, що перекладала їх з місця на місце та милувалася блиском на сонці.

     — Подивися, Сріблянко, — казав їй Сусід-Шпак, — скоро зима. Треба запасати їжу, утеплювати гніздо мохом та пір’ячком.

     — Не заважай мені! — скрекотала сорока. — Хіба ти не бачиш, яку чудову кришечку від пляшки я знайшла? Вона сяє яскравіше за сонце!

     Одного ранку Сріблянка побачила на галявині щось неймовірне. Під кущем шипшини лежала велика срібляста брошка з синім камінчиком. Вона сяяла так сильно, що сороці аж очі засліпило.

     — Оце так знахідка! — вигукнула вона. — Це буде головна прикраса мого гнізда!

     Вона схопила брошку дзьобом. Прикраса була важкою, але Сріблянка була впертою. Вона дотягла її до свого гнізда і запхала на самісінький верх. Тепер її дім було видно здалеку. Сорока була на сьомому небі від щастя.

     Але ввечері погода змінилася. Почав дути холодний осінній вітер, а небо затягнуло темними хмарами. Сріблянка хотіла сховатися в глибині гнізда, але... не змогла! Усе гніздо було забите залізяками, скельцями та пластиком. Там не було місця навіть для її лапок. А головне — її металеві «скарби» були дуже холодними. Вони зовсім не гріли, а навпаки, забирали останнє тепло.

     Раптом пішов сильний дощ. Вода стікала по блискучих папірцях і затікала прямо в гніздо. Сріблянка змерзла, намокла і почала тремтіти. Її скарби стали важкими та слизькими.

     — Допоможіть! — тихенько проскрекотала вона.

     Старий Кріт, який жив під березою, почув її та гукнув:

     — Сріблянко, викидай свій мотлох! Тобі потрібне сухе листя та м’який пух, а не цей залізяки. Вони гарні лише на сонці, а в біді від них немає користі.

     Сорока зрозуміла, що Кріт правий. Зі сльозами на очах вона почала викидати з гнізда все, що так довго збирала: і кришечки, і ключі, і навіть ту саму синю брошку. Коли гніздо спорожніло, вона накрила його залишками сухої трави, яку приніс їй добрий Шпак.

     Тієї ночі Сріблянка нарешті заснула в теплі. Вона зрозуміла, що справжній скарб — це не те, що блищить, а те, що дарує затишок, тепло та безпеку.