Розділ 7

Двері мого номеру закрились і ми з детективом залишились у ньому самі. Він затушив недопалок об умивальник і з хитрим прищуром повернувся до мене. Щось всередині моїх грудей боляче стикалось від сильного бажання обійняти його. Але разом з тим мені було страшно. Дуже страшно. 
Бо насправді я ніколи не говорила йому свого імені. 
Нікому з присутніх в готелі я не називала себе. Та ніхто й не цікавився. В реєстраційній книзі мій брат написав лише «Валеріан Крін з сестрою». Для всіх оточуючих я була не більше, ніж сестрою Валеріана. 
Детектив неначе почув мої думки.
— Я знаю про вбивство у Моргримі, — різько сказав він. — Бо я був одним з тих, кого ваш брат намагався найняти для залагодження цієї  справи. Тому я знаю все про вашу сімейну таємницю. Надто банальну, як на мене. Мені відомо про заручини та зраду. І про те, що зраджена наречена не дуже довго думала перед тим, як вбити свого судженого. Я знаю, що імʼя тої дівчини — Алуета Крін. І, ясна річ, я знаю, що це ви.
Я мовчала. Детектив обійшов довкола мене і встав за моєю спиною. Я чула його тепле дихання на своїй потилиці.
— В усіх номерах цього готелю є огидні старі червоні килими. В усіх, окрім вашого. Ви прибрали його, бо на ньому лишилася кров Валеріана, так? Куди ви сховали килим після цього?
Я повернула голову в бік застеленого ліжка, на якому мав би спати мій брат. Килим був під ним.
— Валеріан хотів позбутися вас, — продовжував детектив. — І тому віз у Крауфську лікарню для душевнохворих. Проте у ваші плани не входило так закінчувати із цим світом. Ви вбили його, щоб врятувати себе. А Мору та власницю готелю позбавили життя, бо вирішили, що вони здатні допомогти поліції поєднати цю справу зі справою вбитого нареченого.
Я мовчки кивнула.
— Що ви зробили з тілом брата?
— Спершу перекинула його через вікно, — тихо проговорила я. — На випадок, якщо хтось захоче обшукати цю кімнату. Я бачила надворі Дантеля, який ховав коштовності дружини. В темряві він навіть не помітив тіла поруч з ним. А коли ви рушили на пошуки Мартина, я вибралась через вікно і втопила тіло Валеріана в болоті, про яке говорила власниця готелю.
Я чула, як детектив дихає за моєю спиною. Глибоко і спокійно. Мені хотілося відчути запах його сигарет. Проте я боялася повертатись до нього. Боялася побачити зневагу та засудження на його обличчі. 
— Вибравшись через вікно, ви лише позбулися тіла брата? Чи закопані коштовності Мори теж не оминули увагою?
Я мовчала. Детектив позаду мене хмикнув. Він бачив мене наскрізь.
— Що тепер зі мною буде? — тихо спитала його я.
— Я вже згадував, що мене часто наймають для того, щоб я залагоджував неприємні ситуації, — голос детектива звучав незворушно. — Ця ситуація вкрай неприємна. Але з більшістю свідків ви і так уже впорались. Лишились дрібниці.
Я поволі повернулась до нього. Мені треба було зазирнути в його очі, аби впевнитись у тому, що він не жартує. Не насміхається наді мною. Не намагається навмисно завдати мені болю. 
— А ще я вже говорив про те, що мені подобаються небезпечні жінки, — додав детектив. — Якщо чесно, то хворі психопатки мене взагалі неабияк заводять.
Це були грубі слова. Він був грубий зі мною. Він був невиправдано грубий зі мною. Мене охопила злість. Я розізлилась настільки, що рвучко схопила його за лацкани мокрого піджака та підтягнула до себе. Я вчепилася в його губи своїми устами і він пристрасно відповів на мій поцілунок. Я відчула одну його руку на своїй талії, а іншу у волоссі. Я переплела пальці на його шиї. Я притислася до нього настільки сильно, що почула його серцебиття.
В якійсь мірі всі ми хворі люди. Хтось більше, хтось менше. Я не бажаю марнувати решту свого життя в будинку для божевільних. Але я не маю і ілюзій щодо свого душевного стану. Я глибоко нездорова людина. Проте я теж хочу бути щасливою. 

Світанок зустрічає нас сірою імлою. Дощ поволі вщухає. Ми нарешті полишаємо старий готель. 
Дантель веде під руку стару жінку. Її ноги волочаться, а голова падає зі сторони в сторону, наче шия вже геть не здатна утримувати її. За ними впевнено крокує детектив, який штовхає перед собою Мартина. Руки викрадача зв’язані. Його очі так заплили, що їх майже не видно.
Останньою іду я. На руці в мене саквояж. Проте свою скриньку з пам’ятними речами я стискаю у долонях. Не спиняючи кроку, відкриваю її та зазираю всередину. Там лежать скривавлена обручка мого колишнього нареченого, лезо Валеріана, зуби господині готелю та пасмо коричневого волосся Мори. Всі ці речі завжди будуть нагадувати мені про тих людей, яких я зустріла на своєму життєвому шляху.
Детектив обертається на мене, і я ловлю погляд його сірих очей. Він втомлений, а на його щоці проступив синець після нічної сутички з Мартином. Проте в погляді детектива я зчитую те, що наповнює мене радістю і щастям. Я прискорюю крок, щоб бути ближче до нього. Шкатулка радісно торохтить у моїх руках своїм дорогоцінним вмістом.