Розділ 6

Мене розбудив неймовірно голосний стук у двері. Цього разу поза всяким сумнівом це вже були двері мого номеру. В кімнаті лишалося так само темно, за вікном продовжував шуміти дощ. 
Моя свічка вже давно догоріла і згасла. Тому, як і ввечері, я пішла відчиняти  двері навпомацки. Щойно я провернула замок, як детектив буквально ввалився у кімнату. Він приніс з собою запалену свічку, а тому я змогла розгледіти те, наскільки мокрим та брудним був його одяг. За спиною детектива в коридорі я побачила Дантеля та зв’язаного Мартина. На обличчі останнього виднілися нові крововиливи. Його ніс був зламаний, а весь одяг спереду залитий темною, майже чорною кров’ю. Дантель мовчав. Його спустошене та нещасне обличчя не виражало нічого.
— Дякувати богу ви в порядку! — детектив поклав обидві долоні мені на плечі — Алуета, ви нічого не чули? Невже ви просто спали?
Він подивився на мене і його обличчя стало стурбованим. Тільки зараз я усвідомила, що одяг на мені також просякнутий вологою, а на черевичках бруд. Озирнувшись, я побачила вервечку слідів, що вели від міцно зачиненого вікна прямо до мого ліжка.
— Мора, — проговорив детектив так, наче нічого не помітив. — Я був впевнений, що Валеріан не завдасть шкоди своїй колишній коханці. Але це не так. Він вбив її. Так само, як і власницю готелю. Це жахливо, Алуета. Ваш брат геть не сповна розуму.
Мене почали бити дрижаки. Я перевела погляд на Дантеля. Той стояв, привалившись до зелено-золотої стіни коридору і по його щокам рясно текли сльози.
— Як таке могло статися? — ледь чутно запитала я.
— Це сталося, поки ми шукали Мартина, — одказав Детектив. — Цей негідник змусив нас гарно побігати. Та ледь не втопив нас у болоті. А коли ми повернулись, то знайшли її на стільці… З перерізаним горлом.
Детектив відпустив мої плечі і втомлено опустився на заправлене ліжко. Те, на якому зараз мав би спати Валеріан.
— До вбивств Мартин не має ніякого відношення, — проговорив він. — Тож в цих злочинах головна підозра так само продовжує падати на вашого брата. Я впевнений, що це він вбив як власницю готелю, так і Мору. 
З коридора долинули всхлипування. То плакав чоловік, який цієї ночі став вдівцем. Можливо, він і хотів розлучення з Морою. Але її смерті аж ніяк не бажав.
— Я був не гідний її, — крізь ридання бурмотів він. — Це я — я забрав її прикраси. Я побачив того відморозка в передпокою готелю. І все зрозумів. Вона й не думала рвати з ним стосунки. Вона брехала мені. Ті прикраси — то я їй дарував. Я не хотів, щоб гроші, яких вони були варті, дісталися йому. А тепер вона мертва, і я не можу нічого змінити.
Дантель розмазував брудними руками сльози по своїм щокам. Детектив підкурив сигарету і тепер крізь клуби сигаретного диму співчутливо дивився на сивого чоловіка, що плакав неначе маленьке хлоп’я.
— Отже, в нас тут троє злодіїв, — похмуро проговорив він, переводячи погляд з зажуреного вдівця на опухле обличчя Мартина.  — Ми маємо викрадача, крадія і вбивцю. І якщо з першими двома ми вже розібралися, то вбивця все ще гуляє десь на волі.
— Але що, як мій брат вже давно не в готелі? — запитала його я. — Що, як після вбивства Мори він втік? Можливо, ми більше ніколи його не побачимо.
Детектив знизав плечима і поглянув на вікно. Десь вдалині небосхил почав світлішати. Дощ також поволі вщухав.
— Ніч майже минула, — хрипло проговорив він. — Я не бажаю гаяти в цьому готелі більше ані хвилини. Збирайтеся, — наказав він Дантелю. — І допоможіть зібратися Мартину та старій пані. Мені ж треба переговорити з Алуетою віч-на-віч.