Розділ 5

Двері готельного № 1 виявились напрочуд міцними. Детектив з усіх сил раз за разом вдаряв у них плечем, та вони ніяк не піддавались. Аж поки після чергового удару з громоподібним тріском просто не злетіли з петель. Всередині було темно, як і всюди в готелі. Мора поспішила за свічкою, і коли тьмяне світло потрапило нарешті до кімнати, ми з детективом мимоволі відступили назад до дверей.
На готельному ліжку лежала стара жінка. Її руки та ноги охоплювали грубі мотузки. Нігті були довгі і нагадували пазурі. Мутні очі дивилися прямо перед собою. Волосся було сплутане та місцями вирване. Обличчя спотворювали глибокі подряпини. Ця жінка була схильна до самоушкоджень, одразу ж здогадалася я.
Стара знову почала натужно кричати, а потім її вереск перейшов у беззв’язне бурмотіння. Намагаючись не зважати на страшенний сморід, я підійшла ближче і нахилилася до старої, аби розібрати слова.
— Матрин, — говорила вона, і її осліплені катарактою очі були повні сліз. — Відпусти мене, Мартин. Я напишу заповіт. Я все зроблю. Відпусти мене, Мартин.
Я перевела погляд на детектива. Його обличчя навіть у світлі свічки було білим, як простирадло. Він поволі вийшов з кімнати і я здригнулася від того, наскільки загрозливою була його неспішність. Я вже знала, куди саме він рушив. І коли я знову почула гуркіт, я вже знала, в які саме двері він б’є. То були двері п’ятого номеру. Того, в якому зупинився Мартин Тарн.
На грюкіт вибитих дверей зі своєї кімнати вийшов заспаний Дантель Ночак. Якимось чином він не чув ані тужливого крика старої, ані того, як детектив ламав перші двері. Проте зараз Дантель стояв посеред коридору і перелякано озирався навсибіч.
— Вдягніться, — сухо кинув йому детектив, виходячи з порожнього №5. — Мені потрібна ваша допомога.

Коли чоловіки, накинувши на себе пальта, виходять під дощ шукати Мартина Тарна, ми з Морою лишаємося самі. Ми відв’язуємо стару жінку від ліжка та даємо їй трохи води. Вона безсило робить кілька ковтків і знову відкидається на подушки. Здається, вона зовсім не розуміє того, де знаходиться та хто зараз поруч із нею. 
Я згадую улесливий голос власниці готелю в ту мить, коли детектив вперше запитав її про Мартина Тарна. Вона знала про те, що він привіз сюди стареньку, проте нічого не сказала про це. Більше того, вона спеціально розселила їх в найвіддаленіші номери. Бо Мартин попередив її, що стара буде кричати. Можливо, не така вона вже й безневинна жертва, думаю я. Може, вона й заслужила те, що отримала.
Я дивлюсь на змучену стару жінку і думаю над тим, якою вона була колись. Мені здається, що раніше її вважали вродливою. Адже рештки цієї вроди я і досі бачу в рисах її обличчя. Це так трагічно і так справедливо водночас — ким би ми не були в цьому житті, старість рівняє нас всіх. Вона кожного здатна зробити безпорадним та нещасним. І жодні наші прижиттєві визнання не годні цього змінити.
— Завтра з самого ранку нам треба буде звернутися до поліції, — тихо говорить Мора. — Вони мають дізнатися геть усе про те, що сталося в цьому жахливому готелі. Їм треба розказати і про вбивство нещасної власниці, і про цю бідну стару жінку, яка тут ледь не померла. І про твого брата, якого досі ніде немає. І про мої зниклі коштовності теж. А ще про вашу сімейну таємницю також, якою б вона не була. Адже може бути, що вона також має до всього цього відношення.
Мора втомлено опускає голову. Під її очима запали глибокі тіні, а на чолі проступили зморшки, які в світлі мерехтливої свічки видаються занадто глибокими для її віку. В тій чи іншій мірі ця ніч змінила кожного з нас. І, на жаль, не на краще.
Ми міняємо простирадла під старою жінкою, і вона нарешті засинає. Я спостерігаю за нею і відчуваю, як втома робить важкими і мої повіки теж. Вже скоро ранок. І моє виснажене від переживань тіло тепер також вимагає сну. 
Я поволі підводжусь і рушаю в бік свого номеру. Без детектива цей готель видається спустошеним. Чи пам’ятає детектив про болото, щодо якого попереджала нас власниця? Треба було на всякий випадок ще раз нагадати йому про цю небезпеку.
В дверях я зупиняюсь і обертаюсь на Мору, яка заснула просто на стільці біля ліжка старої. Я так і не сказала їй, що знаю, де саме знаходяться її коштовнсті. Мені не важко було поєднати відсутність Дантеля Ночека в момент вимкнення світла та його брудні нігті після цього. Щойно він побачив у вестибюлі Валеріана, як вирішив помститися Морі. Він викрав коштовності своєї дружини та закопав їх прямо під моїм вікном.
Я дивлюсь на цю молоду жінку, яка увісні вперлася підборіддям у свої власні груди. На її сплутане каштанове волосся та пом’яте домашнє плаття. Після цього я відвертаюсь та йду до своєї кімнати. Ступивши всього кілька кроків, відчуваю крізь підошву чобітка, що моя нога наступила на щось кругле і тверде. Я нахиляюся і піднімаю з червоного килима зуб. Він великий і жовтий. І далеко не круглий — навпаки, він має неймовірно довгий корінь. Настільки довгий, що стає зрозуміло, що цей зуб був насильницько вирваний з чиїхось ясен.
Я заходжу до своєї кімнати та, відкривши лаковану скриньку, що досі стояла на туалетному столику, кладу зуб досередини.