Розділ 2

Щось мене розбудило. Якийсь раптовий і надто гучний звук вирвав мене з обіймів сну і змусив розчахнути очі. В номері було темно. Крізь прочинене вікно в кімнату лилися потоки дощу, штори змокли і від цього в кімнаті стояв неприємний запах затхлості. 
А ще було холодно. Все тепло з кімнати давно вийшло назовні і тепер в приміщенні стояв вогкий холод дощового вересневого вечора. Найгіршого з усіх тих вечорів, що бувають о цій порі року.
Підхопившись, я наосліп відшукала двері, натисла на ручку та вибігла в коридор. Там теж було темно. Я смикнулася в правий бік — туди, де мав би бути вестибюль — і потрапила в чиїсь руки.
Це був він. Я одразу ж пізнала того чоловіка, на якого наштовхнулася. Від нього пахло дорогим одеколоном та сигаретами. Він охопив мене дужими руками, і моя голова вперлася в його широке плече. Мене били дрижаки від холоду і він, замість того, щоб відпустити мене, пригорнув мене до себе сильніше.
— Пані, ви геть замерзли, — проговорив детектив. Я ж лише мовчки притулилася чолом до його плеча, намагаючись заспоїтись. 
Мені не хотілося, щоб ця мить минала. Мене давно ніхто так ніжно не обіймав. Особливо тоді, коли мені це було дійсно потрібно. 
Проте ми в коридорі вже були не самі. З обох боків чулося клоцання замків — це інші постояльці виходили в темний коридор зі своїх номерів.
— Що сталося? —  спитав із темряви наляканий жіночий голос. Я здогадалася, що він має належати жінці із каштановим волоссям. — Був такий звук, наче постріл, а тоді все занурилось у темряву.
—  Схоже на замикання в електричній мережі, — відказав детектив, все ще обіймаючи та зігріваючи мене. — Можливо, через грозу. Звук, який нагадав вам постріл, був спричинений вибиванням пробки в електричному щитку. Не варто хвилюватися.
Десь в кінці коридору блимнуло жовтаве світло. Блимнуло, але не погасло. А, навпаки, стало заповнювати собою весь коридор. І ось я вже бачила власницю готелю, яка наближалася до нас із свічником у скрючених пальцях.
— Стійте всі на свої місцях, — владним голосом прохрипіла вона. — Я зараз вам усім роздам свічки. На жаль, сьогодні полагодити все це ніхто не зможе. Тому доведеться нам ночувати, як є.
Важко дихаючи, вона почала роздавати тоненькі підсвічники присутнім у коридорі. Детектив легко випустив мене зі своїх обіймів, і я відчула, як холод знову повертається до мене. І цього разу морозить вже не моє тіло, а мою самотню нещасну душу.
Я взяла свічку з рук господині і завмерла на мить, чекаючи, поки вона запалить її від своєї. В коридорі стало ще світліше. Після цього по одній свічці отримали детектив, жінка з каштановим волоссям та юнак з бакенбардами, якого я до цього ще не бачила.
— А де інші? — схвильовано спитала власниця готелю. — Де ваш брат? —Вона глянула прямо на мене. Проте я лише знизала плечами. — І ваш чоловік?
Цього разу її погляд спинився на вродливій жінці, довге волосся якої темними хвилями спадало на її плечі. 
— Він вийшов на двір, — пробурмотіла вона, чомусь дивлячись прямо на мене. — Я забула свій бромід в екіпажі. Мені його прописав лікар. Сказав, що дуже дієво допомагає від нервів. А сьогодні в мене дуже неспокійний день.
Господиня глянула на неї з осудом.
— Хай там як, — сказала вона. — Але спробуйте, і це стосується всіх вас тут, не надто вештатись довкола готелю. З протилежного боку до нього ледь не впритул примикає болото. В темряві ви його не побачите. А натомість воно легко здатне засмоктати всю людину від кінчиків волосся до пільців ніг.
На обличчі вродливої жінки відобразився щирий жах. Власниця дому хрипло хихикнула і, розвернувшись, пішла собі геть. Я поглянула на детектива, який весь цей час стояв поруч зі мною. Мені хотілося зустрітися поглядом з його сірими очима. Але він не зворушно дивився на юнака з бакенбардами. І його мужнє обличчя було кам’яним.