Вступ

Мені було так тоскно і сумно. А ще неймовірно самотньо. Я сиділа біля свого брата на передньому сидінні моторного екіпажа, яким той завзято курмував, і дивилася на грозові хмари прямо над нами. Скоро мала початися злива. Руками в мереживних рукавицях я ніжно погладжувала невеличку лаковану скриньку, яку тримала у себе на колінах. На мою спідницю впали перші великі краплі дощу.
— Я бачу старий дорожній дім, — оголосив мій брат, визираючи з-під розкладного дашка автокару. — Перечекаємо негоду, а завтра продовжимо наш шлях до Кроуфа.
Я покірно опустила очі, розглядаючи свою скриньку. Колеса авокару з’їхали на дорогу, що вела до котеджу, та заторохтіли дрібним щебнем. Я не хотіла до Кроуфа. Мені подобалося в Моргримі, де ми жили до цього. Але кілька місяців тому я зробила велику помилку — заручилася з чоловіком, з яким мені не годилося мати стосунків. Після цього брат вирішив перевезти мене до Кроуфа. Туди, де про мене мали попіклуватися.
Я вибралася з автокару і розправила спідниці. Сутінки з кожною миттю робилися все більш густими та в’язкими. Однією рукою Валеріан підхопив наші невеличкі саквояжі, а другою без найменшої делікатності взяв мене за лікоть та повів до входу в готель. Той був зовсім невеличким і мав всього один поверх. Гострий двосхилий дах вкривала потемніла від часу черепиця. Старі дерев’яні двері плаксиво заскавучали, коди ми відкрили їх, аби зайти до середини.