Думки та дії

Ніч у замку Ляльковода не мала ні зірок, ні місяця, ні світанкового сонця. Вона наставала просто тоді, коли гасло золотаве світло  і важкі залізні двері з глухим, скрежетом гуркотом зачинялися за спиною кожного з них. 

Март дотримався слова. Їх розвели по окремих кімнатах — чи то пак, індивідуальних камерах, де панував абсолютний, стерильний спокій. Тут було тепло, на широких дерев'яних столах стояли свіжі фрукти, хліб і чиста вода, а на ліжках чекала м'яка білизна. Жодних големів, жодних пасток, жодного нагляду. Повна, безпека. 

Але ця безпека мала свою ціну. Наодинці з собою. 

Коли Веста розплющила очі, першим, що вона відчула, була глухота. Кімната не мала вікон, а стіни були такої товщини, що крізь них не просочувався жоден звук. Світ навколо стиснувся до розмірів чотирьох кам'яних стін. 

Веста сіла на ліжко, підтягнувши коліна до підборіддя. Вона була в безпеці, але саме зараз, у цій бісовій тиші, на неї звалився весь тягар минулих днів. Заплющуючи очі, вона знову й знову бачила, як горить Оля, як плаче Пашка перед тим, як Лея забрала його життя, і як Ромка —  дивиться на них очима зрадника. Дівчина притисла долоні до вух, намагаючись заглушити ці спогади, але в глухій кімнаті власні думки лунали голосніше за будь-який крик. 

Щоб не збожеволіти, Веста судорожно зачепилася за минуле. Вона згадала свою затишну кімнату вдома, завалений підручниками стіл і запах маминого пирога з корицею, який розносився по всій домівці. Згадала, як колись плакала від того що її дражнили, інші діти, бо вона їм здавалась дивною. На що мама гладила мене по волоссю й заспокоювала. Ці спогади з нормального життя зараз здавалися єдиним щитом. 

• Дивно, я ж її і ніколи не любила, все чекала свого батька. А зараз, я б все віддала щоб пригорнутись но її долоні. Вона мене по справжньому любила, а я. Чого в чекала, от дурепа. 

 Її нова магія лісу тихо пульсувала під шкірою, щось шепочучи, але Веста запекло трималася за образ мами. Вона так боялася, що цей замок випалить у ній здатність співчувати, перетворивши на таке ж холодне каміння, як і стіни навколо. 

За кілька стін від неї, у такій самій кам'яній коробці, прокинувся Кір. Він не став ні снідати, ні ходити по кімнаті. Залізний хлопець просто сидів на підлозі, спершись спиною до стіни. Його масивні руки тремтіли. Зараз, коли ніхто не бачив, йому не потрібно було грати роль «кам'яного велетня». Він згадував свій сором, свою незграбність перед дівчатами, і головне — слова Олеся. Кір дивився на свої  пальці й боявся, що одного дня його іскра просто перетворить його на нерухому статую, таку саму, як ті душі в саду. 

Він мивоволі згадав батька-коваля. Згадав, як вони удвох до сьомого поту працювали в кузні, роздмухуючи міхи та виковуючи лемеші для плугів. Руки батька завжди були грубими, покритими шрамами від окалини та сажею, але такими теплими й надійними, коли той важко плескав сина по плечу за добре викуту підкову. Кір згадав, як соромився на сільських гуляннях підійти до дівчат, вважаючи себе надто великим і незграбним. Тепер він мав залізну силу, міг голими руками трощити ворогів, але в цій тиші йому було дико, до липкого поту, страшно. Хлопець сильніше стис кулаки, благаючи власне тіло не ставати глухим, шматком металу, а залишитися людиною — тим самим хлопцем із кузні, який умів творити, а не лише руйнувати. 

В іншій кімнаті Олесь навіть не лягав. Він прокинувся — якщо це можна було назвати сном — на підлозі біля дверей. Його іскра, пов'язана з потойбіччям, у цій повній ізоляції вила, наче поранений звір. Хлопець кусав губи до крові, аби не закричати від голосів, які, здавалося, шепотіли прямо з каменю. 

Заплющуючи очі, він з усіх сил намагаючись викликати в пам’яті світлий літній день, коли вони з сестрою випасали худобу на зеленому лузі за селом. Тоді світ був простим і зрозумілим, наповненим дзижчанням бджіл, пахощами чебрецю та дзвінким сміхом сестри, а не цим загробним, сирим шепотом померлих душ. Олесь стискав голову руками, намагаючись перекричати голоси загиблих  своїми чистими дитячими спогадами. Він боявся, що потойбіччя, яке дало йому силу , зрештою повністю затягне його в царство мертвих, не залишивши від живого Олеся нічого. 

А Ромка в цей час сидів перед дзеркалом у своїй камері. Він заглядав у власні очі, намагаючись знайти там хоч краплю того колишнього, нормального хлопця, якого колись любили Светка. Він крутив у руках яблуко, але голод зник. Його сила зваблення, яка так легко обплела Яну, зараз здавалася йому брудним, липким слизом. Він вижив. Але залишився абсолютно один у порожнечі. 

Дивлячись на своє ідеальне відображення, Ромка згадав, як кілька років тому на весняному святі врожаю вперше по-справжньому закохався в доньку мірошника. Без жодної магії, без хитрих іскор. Він тоді червонів, заїкався, коли наважувався заговорити з нею біля річки, а його долоні ставали мокрими від хвилювання, коли вона просто дивилася в його бік. Те почуття було справжнім, щирим, воно змушувало його серце жити й битися. А тепер його нова сила перетворювала кожне слово, кожен погляд на фальшиву приманку для риби. Хлопець відвернувся від дзеркала й сховав обличчя в долонях. 

В інших кімнатах відбувалося майже те саме. Повна ізоляція змусила кожного з дев’ятьох вцілілих зазирнути всередину себе. Хтось міряв кроками підлогу, хтось сидів нерухомо, копаючись у важких роздумах та намагаючись відрізнити власну совість від холодного шепоту чужорідної сили. Кожен із них вибудовував у голові захисні стіни навколо залишків своєї людської душі. 

Лише Светка виділялася серед цього мовчазного божевілля. Вона спала без задніх ніг, розпластавшись на ліжку прямо в одязі та міцно стискаючи в руці срібний ніж. Вона була сильна, груба й до біса практична: поки інші катували себе розпачем, Светка інстинктивно відновлювала сили. Вона знала, що замок Ляльковода не прощає слабкості, і якщо їй доведеться воювати зі своєю іскрою або захищати друзів, її тіло має бути готовим до бою. Її сни були, позбавленими образів, вона просто дрихнула.