Гіркий після смак

Гвинтові сходи вели все глибше під землю, заколисуючи підлітків монотонним шурхотом їхніх власних кроків. Свіже повітря, що пахло вологою глицею та нічною прохолодою, налетіло раптово. Коли сходи обірвалися, дев’ятеро вцілілих застигли на порозі величезного підземного грота, склепіння якого губилося десь у суцільній темряві. 

Але тут не було мокро і темно. Навпаки — простір заливало м'яке, золотаве світло, що виходило від тисяч крихітних фосфоресчуючих ліан, які обплітали старезні, покручені стовбури дерев. Це був Старий сад Марта. Дерева тут не нагадували хижаків із підземелля для невдах — вони стояли гордо, схиляючи до землі важкі гілки з блідими, майже прозорими квітами. 

Серед цього титанічного коріння, на ідеально підстриженій шовковій траві, стояли поодинокі круглі столи. Не один довгий бальний стіл, як у залі голоду, а окремі, невеликі — кожен строго розрахований на шість персон. Столи буквально ломилися від вишуканої, гарячої їжі: запечена дичина, свіжий хліб, фрукти, що виблискували краплями роси, та ароматні соуси. Повітря було настільки густим від смачних запахів, що у підлітків мимоволі звело шлунки. 

Проте ніхто не рушив уперед. Дикий урок Марта з відрубаною рукою Сержа і розбитим носом кучерявого хлопця назавжди в’ївся їм під шкіру. Ніхто не біг, ніхто не кричав і тим більше — ніхто не посмів навіть подивитися в бік їжі з наміром жбурнути її. Страх навчив їх благородних манер краще за будь-якого гувернера. 

— Ну що ж ви стоїте, наче кам’яні големи? — Март обернувся до них, задоволено мружачись і спираючись на палицю. Його капелюх у цьому золотавому світлі здавався майже шляхетним. — Я ж обіцяв вам найкращих кухарів світу. Пригощайтеся, мої любі переможці. Ви заслужено вибороли це право. Сідайте, куштуйте, відпочивайте. 

Тільки після цього офіційного дозволу Ляльковода підлітки почали невпевнено рухатися вглиб саду. Почуття голоду і смертельна втома брали своє, але ейфорії не було. Атмосфера тиснула. 

Перед тим як зробити бодай крок у глибину цього дивного, золотавого простору, Март раптово зупинився. Його палиця з глухим тріском увігналася в м’яку шовкову траву, а сам Ляльковод обернувся, здійнявши вгору вказівний палець у чорній рукавичці. 

— Ах, ледь не забув! — вигукнув він, і його очі заблищали від знущального задоволення. — Сюди не можна з брудними іграшками. Залиште ваші завойовані кристали тут, біля входу. На цьому камені. І не здумайте тягнути їх до моїх дерев! Старий сад любить чистоту й спокій, а не ваші ваш мотлох. Не хвилюйтеся, големи приберуть ваше сміття. Хі-хі. 

Підлітки переглянулися. Та один за одним вони почали підходити до великого плаского валуна біля входу й викладати свої трофеї. 

Веста з важким серцем опустила свій жовтий бурштиновий камінь. Светка зітхнула, кладучи свої осколки. Коли черга дійшла до Олеся, він довго не міг розтиснути пальці — його білий, зітканий із туману кристал мінився блідим місячним світлом, ніби прощаючись. Лея взагалі швирнула свої крислати не дивлячись на них. Тільки-но останній камінь ліг на скелю, Март задоволено кивнув і повів їх далі. 

Атмосфера між колись близькими людьми змінилася остаточно. Ромка намагався триматися поруч із дівчатами, але Веста і Светка навіть не дивилися в його бік. Те, що сталося в залі випробувань, спалило всі мости. Те, як легко Ромка піддався паніці, як холоднокровно змирився з жорстокістю гри — усе це зробило його в їхніх очах огидним. Вони більше не були друзями. Його присутність викликала лише глуху відразу й нудоту. 

Коли вони нарешті дісталися до найближчого круглого столу, дівчата демонстративно сіли так, щоб Ромка опинився якомога далі. Олеся посадили між собою, наче намагаючись сховати крихкого хлопця від усього світу. 

Почуття голоду після пережитого жаху було звірячим. Веста несміливо тягнулася до свіжого хліба, Светка взяла шматок запеченої дичини. Вони почали їсти — мовчки, жадібно, намагаючись заглушити смаком їжі запах паленої шкіри Олі, який досі стояв у ніздрях. 

Олесь до їжі навіть не торкнувся. Він сидів нерухомо, затиснувши руки між колінами. Його погляд був прикутий до старезних, покручених стовбурів дерев, що височіли навколо. Хлопець дивився на них із таким глибоким, диким ляком, наче з кори от-от мали вилізти монстри. Його губи тремтіли, але він мовчав, не наважуючись вимовити ні слова, лише судорожно втягував повітря носом. 

— Олесю, з’їж хоч шматочок, — тихо, намагаючись не привертати уваги Марта, прошепотіла Веста, підсуваючи до нього тарілку з фруктами. — Тобі потрібні сили. 

Хлопець лише повільно похитав головою, не зводячи переляканих очей із густих, неприродно темних тіней під корінням. 

У цей момент важка дубова лава скрипнула, з іншого столу наважившись піднявся Кір. І з упевненим  важким кроком підійшов до їхнього столу. 

Залізний хлопець, який завжди тримався сам по собі, без жодного запрошення відсунув важкий стілець і сів поруч. Його масивні руки лягли на білу скатертину. Поява цього мовчазного велетня змусила Светку напружуватися, вона миттєво взяла ніж у руки. 

— Ти щось забув тут, залізяко? — озвався Ромка, сидівши за іншим столом, але ще намагаючись примиритись з дівчатами. Міряючи Кіра злісним, ображеним поглядом. Йому й так вистачало презирства з боку дівчат, а тепер ще й цей ліз до їхнього столу. 

Кір навіть голови не повернув у бік Ромки. Його обличчя залишалося кам'яним, абсолютно непроникним. Він дивився переводячи погляд на Весту , Світлану та на Олеся. Він незнав як почати бо по суті був сором'язливим, якщо  потрібно було тим патче почати розмову з дівчиною. 

Кір переборов себе, перевів свій важкий погляд на Олеся, а потім на На дівчат. — Ви єдині, хто не втратив мізки й людську подобу, коли тут лилася кров. І ваш задохлик... — він кивнув на Олеся, — ...щойно зламав правила Ляльковода. Я сів сюди, бо так відчуваю. Моя іскра, і моє нутро каже, що триматися треба вас. Якщо, звісно, ми хочемо вийти звідси живими. Ні ні я не погрожую, - Він почервонів, я маю на увазі що зі мною, у мене і у вас будуть більше шансів, вижити, і... Просто вижити, десь далі і страшно заглядувати. Я не умію говорити, і так заливати солодкий мед у вуха як той, ваш Ромка. Але я кажу що я намагатимусь, бути корисним. І в разі зможу подбати про себе і захистити Вас.