Перше випробування

Ранок прийшов не криками й не гуркотом каменю. 

Весту розбудила музика. 

Тиха, дивно тепла мелодія розливалася підземеллям, проникаючи навіть крізь сон, наче лагідні пальці торкалися свідомості. Скрипка. І щось іще — можливо, старе фортепіано. Музика була настільки спокійною й красивою, що перші кілька секунд Веста навіть не могла згадати, де знаходиться. 

Вона повільно розплющила очі. 

Кімната тонула в м’якому золотавому світлі кристалів під стелею. Поруч, закутавшись у ковдру майже з головою, сопіла Светка. Її розпатлане волосся закривало половину обличчя, а рука звисала з ліжка. 

На мить усе виглядало... нормально. 

А потім Веста згадала обсидіанові труни. 

Лею, Пашку, тінь із ножем. 

І відчуття тепла в грудях, схожого на живу соснову голку. Її живіт неприємно скрутило. 

• Свєт... — тихо покликала вона. 

• М-м?.. — Светка навіть не відкрила очей. — Якщо це Март, скажи йому, що я здохла. 

Веста не стримала слабкої посмішки. 

• Ні. Просто... прокидайся. 

Светка повільно сіла на ліжку й одразу скривилася. 

• Твою ж... У мене таке відчуття, ніби мене всю ніч били лопатою. 

• Може й били, — тихо сказала Веста. 

Обидві замовкли. 

Музика продовжувала литися коридорами. Спокійна. Вишукана. Настільки недоречна в цьому місці, що від неї ставало моторошніше, ніж від криків. 

Біля ліжок уже стояли тази з теплою водою. Від них піднімався легкий пар. Поруч лежали чисті рушники й акуратно складений одяг. 

• Він що... піклується про нас? — недовірливо пробурмотіла Светка, вмиваючи обличчя. 

• Ні, — тихо відповіла Веста. — Він доглядає за своїми іграшками. 

Светка нічого не відповіла. 

Через кілька хвилин у двері тихо постукали. 

Обидві дівчини напружились. 

Двері повільно відчинилися самі. 

До кімнати зайшли двоє босих кухарів у сірих фартухах. Вони мовчки занесли великий піднос: 

Теплий хліб, сир, запечене м’ясо, яблука, 

Чай у темному металевому чайнику. 

Жоден із них навіть не підняв очей. 

Коли піднос поставили на стіл, кухарі так само мовчки пішли геть. 

• Мені це не подобається, — прошепотіла Светка. 

• Що саме? 

• Те, що тут усе починає ставати звичним. 

Це налякало Весту більше, ніж вона хотіла визнавати. 

Вони їли мовчки. 

Музика не припинялася ні на секунду. 

Вона була всюди. 

У стінах. У підлозі. У повітрі. 

Наче саме підземелля дихало в ритм цього дивного але мелодійного звуку. 

А потім мелодія раптово обірвалася. 

Не затихла. 

Не завершилась. 

Саме обірвалася. 

Наче музикантові відрубали руки. 

У кімнаті запала така тиша, що Веста почула власне серцебиття. 

І тоді пролунав голос Марта. 

Спокійний. Веселий. Неприродно близький. 

• Мої дорогі іскорки, прошу вийти в коридор. За кілька хвилин вас проведуть до тренувальної зали. Сьогодні почнеться ваше справжнє життя. Хі-хі. 

Светка важко видихнула. 

• Ну все. Почалось. 

І цього разу навіть вона не намагалася звучати хоробро. 

Веста та Светка вийшли разом, тримаючись пліч-о-пліч. 

Після того як вони вийшли з кімнати, знову зазвучала мелодія. Вона лилася коридорами так м’яко й чисто, що від цього ставало не легше, а моторошніше. Вона не заглушала страх — вона його заколисувала. В ній було щось магічне. 

Коридор уже не здавався таким безлюдним — із сусідніх дверей один за одним виходили інші вцілілі підлітки. Усі вони змінилися: зникла сільська простота, на обличчях застигла похмура занепокоєність, а в поглядах світилися приховані іскри їхньої нової, небезпечної природи. 

Ромка стояв трохи далі, тримаючись осторонь, його погляд ковзнув по дівчатах і швидко повернувся до підлоги. Поруч із ним стояли Кір, чиї пальці нервово вибивали металевий дріб по стіні, та бліда Оля. 

Але увагу Вести привернув інший хлопець, який до цього нічим не виділявся серед натовпу. Це був Олесь. Той юнак з яким вона вперше познайомилась коли потрапила в лапи Марта. Але від того часу  його не зустрічала.  

Він стояв трохи осторонь від усіх, притулившись спиною до холодної чорної стіни. На відміну від Макса, якого досі лихоманило, чи Артура, який судорожно протирав окуляри, Олесь виглядав абсолютно спокійним, майже відчуженим. Його темні очі дивилися на простір навколо так, ніби він бачив крізь камінь щось таке, чого не помічали інші. Коли Веста пройшла повз нього, Олесь повільно підняв голову і зустрівся з нею поглядом. У цьому погляді не було хижості Ромки чи божевілля Леї — лише глибока, прихована уважність людини, він мов дивився і на неї і крізь неї. 

По обидва боки коридору вже вишикувалися кам’яні големи. Без жодного слова їхні важкі фігури рушили вперед, змусивши підлітків зімкнути ряди й рушити слідом за ними . 

Коридор здавався безкінечним. Големи крокували попереду й позаду, їхній важкий кам’яний тупіт відлунював від стін, заглушуючи тихі кроки підлітків. Веста тримала Светку за лікоть — вона відчувала, як подруга досі внутрішньо здригається від кожного шереху, чекаючи нападу з тіней. 

Раптом кам’яний голем попереду трохи прискорив хід, і між підлітками утворилася невелика дистанція. Олесь, який до цього йшов позаду, беззвучно порівнявся з дівчатами. Він ступав напрочуд тихо, майже не торкаючись підошвами підлоги. 

• Тут занадто тісно, правда? — тихо, майже не розмикаючи губ, промовив він. Його голос був рівним, позбавленим будь-якого страху чи хвилювання. 

Веста насторожилася. Вона кинула на хлопця швидкий, оцінюючий погляд. Коридор був широким, сімнадцять  підлітків ішли вільно, на відстані кількох кроків один від одного.