Смертельна гра

Веста прокинулася від звуку, який змусив кожну волосинку на її тілі стати дибки. Це не було людським кроком чи скрипом старих дверей. Звук лунав прямо в її кімнаті, крижаний і неприродний — немов хтось у важких, грузних чоботях невблаганно ходив по битому склу, з хрускотом розтираючи гострі уламки на скляний порох. 

Дівчина підірвалася на ліжку. У напівтемряві вона побачила, як кам’яні павутинки, що закривали її прохід замість дверей, почали стрімко розтікатися й кришитися, звільняючи шлях назовні. Це був знак. 

Тремтячи від раптового нічного холоду, Веста спішно підвелась і натягнула свою червону сукню. Серце вже починало набирати шаленого темпу. Затиснувши долоню біля грудей, вона тишком рахувала кожне дихання, намагаючись заспокоїти пульс, і просто чекала. Сама вийти з кімнати вона не наважувалася. 

Минула хвилина. Друга. П’ята. Навколо панувала мертва, задушлива тиша. Ніхто не заходив, ніяких наказів чи вказівок від Ляльковода не лунало. 

«Що це означає? Навіщо він відчинив мене?» — панічні думки роїлися в голові, заважаючи мислити. 

Витримавши ще кілька хвилин нестерпного очікування, Веста все ж таки зсунулася з місця і обережно визирнула в прохід. Коридор зустрів її повною пусткою. Проте смолоскипи й магічні вогні на стінах горіли неприродно яскраво — точно так само, як у той перший день, коли вона щогодини чекала на смерть. Серце бентежно забилося у грудях, повітря катастрофічно не вистачало, а в скронях від переживань почала пульсувати важка, гаряча кров. 

Намагаючись не впасти, Веста спиралася на холодну кам’яну стіну й повільно йшла вперед по коридору, зазираючи в кожен морок. 

Раптом позаду неї почувся дивний, ледь помітний звук. Щось важке й м'яке з тихим шерхотінням волочилося по кам'яній підлозі. Цей звук наближався. 

Перелякавшись до смерті, Веста інстинктивно пірнула в найближчий темний куток між двома колонами і затаїла подих. Шерхотіння ставало все гучнішим. 

«О Боги, врятуйте мене...» — вмолилася вона пошепки, міцно заплющуючи очі. — «Не дайте видати мене недругу своїм гучним серцебиттям чи цим зрадницьким свистом із грудей, я вас благаю...» 

Ноги дівчини почали підкошуватися від безпричинного, тваринного страху. Вона буквально втиснулася в камінь, наче стіна могла розступитися й сховати її від біди. Стоячи в заціпенінні, вона чекала на неминуче і проклинала себе: «Навіщо я покинула свою кімнату? Що я намагалася тут знайти? Дурепа, яка ж дурепа...» 

Веста так сильно стискала свої тендітні кулачки, що гострі нігті пробили тонку шкіру на долонях. Гарячі краплі крові проступили крізь пальці й почали бруднити тканину, від чого її червона сукня на стегнах наливалася все більш багряним, зловісним відтінком. Але через повний анабіоз вона навіть не відчула цього болю. 

Джерело її страху з’явилося зовсім не так, як вона очікувала. Але раптом Веста відчула, як її обличчя обпалило нестерпним, сухим жаром. 

Вона розплющила очі від несподіванки й ледь не зомліла. 

Поруч із нею йшло полум’я. Живе, чисте, полум’я. Ця істота була зіткана з самого вогню, повторюючи силует кремезного чоловіка, але... без голови. Чітко виділявся палаючий тулуб, потужні ноги та довгі руки, які щось міцно тримали й тягнули за собою. Замість шиї в повітря злітали лише язики темного чаду. 

Ще секунда — і Веста ледь не викрикнула від дикого жаху, розгледівши, що саме волокла ця потвора. 

Бісове створіння тримало в руках обгорілу, чорну кістку, навколо якої шматками звисала обвуглена плоть маленької людини. Тягнучи за кістку, істота тягла за собою і саме тіло. 

— Це ж людина... — безпорадно промовила Веста, сповзаючи спиною по стіні прямо на брудну підлогу. 

Але це було не все. Потвора волокла за собою ще двох таких самих обгорілих мертвих підлітків, які були міцно сковані між собою важкими металевими ланцюгами. Саме ці ланцюги, перекочуючись по кам'яних плитах, видавали той дивний, шерхотливий шум у коридорі. 

Дівчина остаточно обомліла. У неї більше не було сил боротися, не було жодних надій. Вона дивилася на вогняного слугу очима, повними розпачу й розуміння неминучої смерті, яка чекає на неї в цих стінах. Вона більше не хотіла бути героїнею, не хотіла здаватися сильною чи вдавати з себе принцесу в цьому проклятому замку. 

«Забери мене, батьку... Забери, я більше нічого не хочу. Просто зроби так, щоб я була деінде, де завгодно, тільки не тут...» 

У відповідь на її тихі, гарячі благання з темряви пролунало те, що вона зненавиділа на усе своє життя. Мерзенний, тонкий насміх, який відтепер буде ввижатися їй у найстрашніших нічних кошмарах. 

— Хі-хі! 

— Мала, ти чого тут сидиш скоцюрбившись? 

Прямо над нею, наче з повітря, з’явився Март. Він дивився на неї звисока, і на його обличчі, як нічого не сталося, сяяла безтурботна посмішка. 

— Тобі щось не сподобалося у моїй гостинності? Твоя кімната — то ж просто шик! Не розумію твого настрою, — він схилив голову набік, розглядаючи її брудну сукню. — Чекай-но, чому ти вся тремтиш? Ах, та-а-ак... Напевно, тобі потрібне інше вбрання, тут буває занадто прохолодно ночами для деяких людей. 

Він раптом весело закружляв на місці, розвіваючи свій криваво-червоний плащ. 

— Ти собі можеш уявити картину, хі-хі! Мої слуги притягнули на сніданок хлопця, такого ж гостя, як і ти, щоб мені не було нудно. Ну, розумієш, майже такого, як ти, якого я врятував... А він... Ні, ти мені не повіриш! Ну ти уяви собі цей пейзаж! Я з ним сиджу, розмовляю, розказую про все, а він... він, виявляється, ще вчора помер від переохолодження! А-ха-ха! 

Март закинув голову й зайшовсь у шаленому, істеричному сміху, від якого стіни коридору, здавалося, здригнулися. 

— Я просто не міг у це повірити! У замку Володаря Вогню померти від холоду! Ти уявляєш? Замерз на смерть! Бувають же кумедні історії, які навіть мене можуть розсмішити... А ти собі уяви, хі-хі, в його кімнаті була невелика щілина, мабуть, з твою долоню завдовжки. І холод зовнішніх земель проник всередину й просто заморозив малого. Ну я не можу, у такому місці! Йому так не пощастило, хі-хі...