Підземелля лялькаря

Рудоволоса дівчина поверталася до тями повільно, наче випливала з глибокої, густої води. Два дні її розум блукав десь далеко, і тепер, коли очі нарешті розплющилися, час злився в одне суцільне ніщо. Що зараз — ранок, вечір чи минули тижні? Відповіді не було. 

Навколо стояла непроглядна, глуха темрява. Першим, що вона відчула, був холод, який пробирав до кісток, і тупий біль, що сковував кожну клітину тіла. Веста лежала на чомусь твердому, крижаному й слизькому. Обережно, затамувавши подих, вона перевернулася на спину й застигла, вдивляючись у чорну порожнечу над собою. 

Пам'ять поверталася короткими, болісними спалахами. Рідна хата... спокійний сон у своєму ліжку... і раптом — дикий, потойбічний гул, від якого затремтіли стіни. Усе відбулося за лічені хвилини. Вона пам'ятала, як у кімнату влетів староста Єгор, як він з останніх сил тримав двері, що тріщали під навалою бурі. А потім — страшний тріск, зірваний дах і провалля. Найтемніша ніч у її житті. 

 З пів години вона просто лежала не рухаючись, прислухаючись до власного тіла. Обережно поворухнула пальцями рук, потім ніг — кістки були цілі. Лише кожен глибокий вдих віддавав гострим болем у грудях. Але головне питання лишалося відкритим: де вона? 

Веста змусила себе сісти. Кам'яна плита під нею була холодною, як лід, але дівчина закрила очі й дозволила своїй уяві намалювати іншу картину. Їй хотілося вірити, що це не печера, а гладка підлога величного замку. Замку її батька. 

У свої шістнадцять років Веста жила мріями. Вона вигадала собі казку про те, що її батько — могутній король, прекрасний володар, якого колись зрадили і змусили піти у вигнання. І тепер, перемігшим всіх ворогів, він нарешті повернувся, щоб забрати свою доньку туди, де на неї чекають розкіш, шовк і повага знаті. Вона завжди відчувала, що не належить до цього сірого сільського світу. В її жилах текла інша, особлива кров — зовсім не така, як у матері. До Євдокії Веста ніколи не мала дитячої ніжності; вона поважала її за силу, цінувала за те, що та дала їй життя, але тримала дистанцію, наче придивляючись. 

Дівчина піднялася на ноги. Виставивши руки вперед, вона повільно пішла навпомацки, намагаючись знайти бодай якусь опору, стіну чи край грота. Навколо була пустка. Єдиним орієнтиром у цій сліпоті став звук: десь далеко вгорі збиралися важкі краплі й із лунким сирим стуком падали вниз — то на камінь, то в глуху водну гладь. 

Коли зникає зір, увесь світ звужується до звуків та запахів. Веста згадала сліпців, яких бачила в селі — вони рухалися в темряві впевненіше за зрячих, помічаючи те, що інші пропускали повз очі. 

Вона зупинилася посеред порожнечі й раптом тихо посміхнулася власному безсиллю. Як вона могла забути? Вона ж має хист! Потрібно просто знайти бодай корінець, маленьку травинку, щоб послати звістку батькові. 

Зосередившись, Веста закрила очі й почала тихо, ледь чутно шепотіти слова прадавньої мови, прикликаючи лісову магію. Проте жива земля мовчала. Натомість із підземної води до її розуму донісся слизький, млявий шепіт болотяної ряски та старої тини. Веста вмить обірвала зв'язок. Батько суворо забороняв їй говорити з ними. 

Вона досі пам’ятала його слова, які колись убирала в себе, як сухий пісок убирає першу ранкову вологу: 

«Пам'ятай, доню: не все, що має зелене листя, бажає тобі добра. Гнучка ліана може лагідно обійняти за шию, а потім задушити. Річкові водорості будуть шепотіти, що дно близько і боятися нічого, а самі затягнуть у вир. Здатність говорити з ними не робить їх твоїми друзями. Зрадити може кожен». 

Тоді, сиплячи іскри з вогнища, він додав: 

«Люди теж зраджують, хоч і ходять із тобою по одній землі. Але не всі. Є ті, чий шлях відмічений чистим світлом. Ти впізнаєш їх одразу — по очах, які випромінюють тепло. Поруч із ними замовкають усі тривоги, а їхня посмішка здатна розігнати найтемніші хмари в твоїй голові. Вони страждають так само, як і решта смертних, але ніколи не дозволять, щоб через їхній біль страждав хтось інший. Я називаю таких людей світлими. Тримайся їх». 

Згадуючи батьків голос, Веста міцніше притиснула руки до грудей. Куди ж привів її цей ураган — до світла чи в пастку до того, хто вміє лише зраджувати? 

Ніби у відповідь на її німе запитання, у повітрі над її головою з тихим тріском спалахнула перша блакитна іскра. 

«Але є й інші, доню, — знову забринів у її пам'яті застережливий голос батька. — Люди, в чиїх грудях горить темний, ненажерливий вогонь. Від них не чекай добра. Щоб стати попереду, вони затопчуть, утоплять у багнюці будь-кого, аби лишень ти не стояла на їхньому шляху. Вони не знають ні любові, ні жалю. Вони вміють лише користуватися, і ніколи не повернуть того, що в тебе забрали. Якщо такій людині ти відкриєш своє серце — вона його знищить». 

Веста зупинилася посеред темряви й повільно присіла навпочіпки. Треба було вгамувати дрож і зрозуміти, куди її занесло. 

Раптом високо вгорі, метрів за п’ять над її головою, простір почав оживати. Наче величезні світлячки, один за одним прокидалися невідомі вогні. Наче далекі холодні зірки, вони почали наближатися, стаючи все більшими й яскравішими. Дівчинка замерла. Піднявши голову вгору, вона, наче зачарована, дивилася на це видовище, забувши на мить про біль у грудях. 

— Не бійся, дівчинко, тобі тут нічого не загрожує. Це твій новий дім. 

Голос пролунав нізвідки, але водночас він заповнив собою кожну шпарину, ніби лунав звідусюди. Веста мовчки озиралася. Блакитне світло нарешті розігнало темряву, і тепер вона була точно впевнена: вона в печері. Величезному, холодному підземеллі. Але навколо не було жодної живої душі. 

— Мила моя дівчинко, ти не лякайся, я тобі не зроблю нічого поганого. 

Знову цей голос: сильний, статний, густий — так говорять ті, хто звик лише віддавати накази. Весті на мить захотілося втиснутися в камінь, сховатися від цього грому. Вона з зусиллям розімкнула занімілі губи й прошепотіла: — Хто ти? Де ти?