Незваний гість

Вечір був, тихий та спокійний на вулиці збирався йти дощ, уже поодинокі краплини падали на дах. Молода дівчина впоралася з усім, і все встигла зробити перед тим як лягати спати. 

• Такий гарний вечір, як хочеться вийти погуляти з дівчатами, співати пісні про кохання. Та займатись іншими речами які милують серце, та змушують душу сяяти . Але немає ні дівчат, ні подружок. Лише старі баби та тітки, зовсім не веселі. Вони тільки й роблять, що нишком визирають, намагаючись побачити, що я не встигаю зробити по господарству, щоб потім перемивати мені кісточки. 

Достали вони мене. Хочеться простого жіночого щастя, чоловіка гарного такий щоб любив мене, і діток семеро. Мрії вони на те і мрії, щоб у суцільній темряві засинати з посмішкою.  Але чого мені, дурій жалітися? Є дах над головою, не в голоді живу, є кому мене захистити в разі чого. 

ЇЇ роздуми обірвав стукіт у двері. 

 Євдокія замерла від несподіваного гуркоту, який вибив її від щоденних мрійливих думок.  

– Може, здалося? — перепитала вона сама себе пошепки.  

По дубових дверях почали бити стукати і викрикувати її ім’я. 

– Євдокія відчиняй в мене нагальна справа є до тебе, нуж бо тут дощ лиє як з відра. 

Євдокія миттю відкинула всі думки підбігла до дверей. Відкинувши засов і відімкнувши двері, вона побачила Єгора, старосту села. Він стояв майже весь мокрий, за його спиною був ще хтось:  

• Шановна Євдокія, ми вас дуже цінуємо і любимо всім селом.  

• Старосто, ви в моєму домі завжди ждані. І чим зможу, тим допоможу.  

З цими словами вона відчинила двері і впустила несподіваного гостя.  

Староста ступив у дім, трохи оглянувся і промовив юній дівчині:  

• Євдокія, ти жінка незаміжня, і твій дім може прийняти, скажімо, гостей.  – Вибач за грубість, але ти повинна прийняти на ніч цього мандрівника.  

• Ти знаєш, наше село добре і нікого не кидає в біді, особливо мандрівників.  

З цими словами у дім увійшов високий чоловік, майже два метри зросту, з накинутим капюшоном. Він перебив усіх і сказав:  

• Дозвольте представитися, я Таріон.  

• Що? Як? Ви про що? — затремтіла Євдокія.  

Але, зустрівшись поглядом з Таріоном, вона не знала де знаходиться, хто вона і що робить на цьому світі.  

Колір його блакитних очей зачаровував і притягував. Обличчя його було світлим та чистим, посмішка немов дитяча така щира. Від такого красеня перехоплювало дух. І Євдокія обімліла,  трішки від шатнулась на ватних ногах, з розкритим ротом. 

Вона навіть не зрозуміла, як опинилася в його обіймах. Він при обійняв  її щоб вона зовсім не впала на дубовий пол. 

Сильні, міцні, але дуже ніжні чоловічі руки обіймали її так, що хотілося потонути в цих обіймах. Таріон лише дивився на Євдокію нерухомим поглядом, та посміхався. Немов ранкове сонечко яке не сліпить, а ніжно гріє. Від чого вся природа просинається і хоче жити. 

 – Так Євдокія хотіла бути і жити поруч з такою сонячною посмішкою, блакитними немов безхмарне небо очі. Вона закохалась з першого погляду, немов у казці. 

Староста подивився на обох і сказав:  

• Бачу, у вас усе добре. Ви тут, це, спілкуйтеся. Ну, я пішов, якщо що, знаєте, де мене шукати. 

Лиш закрились вхідні двері і Таріон накинувся на Євдокію з ніжними поцілунками. Він не промовив ні слова але вона віддалась йому повністю тілом і душею. 

Їхня близькість розгоралась як жерло вулкану, що прокинувся. Вони повільно підходили до ліжка, не відриваючи одне від одного ні погляду, ні дотиків, ні поцілунків. 

Ніч огортала їх своєю тишею, а за вікном шелестів вітер, але для них існувала лише ця мить — повна бажання, ніжності й нескінченної близькості. 

Їхнє дихання сплелося у єдину мелодію, серця билися в унісон. Гарячі хвилі задоволення прокочувалися по їхніх тілах, залишаючи лише бажання продовжувати цю ніжну, пристрасну ніч. Темрява огортала їх своїм оксамитом, а вони насолоджувалися кожною секундою цього магічного єднання. 

Їхні пальці знаходили одне одного у темряві, їхні тіла танцювали в шаленому ритмі, що належав тільки їм. Кожен рух, кожен поцілунок дарував їм нові вершини насолоди. І коли кульмінація накрила їх, наче шалений океанський прибій, вони залишилися нерухомими в обіймах одне одного, дихаючи в унісон, відчуваючи пульс життя в кожній клітинці свого тіла 

Він зник ще до того, як перші промені сонця розітнули нічний туман. Його просто не стало — без жодного сліду, наче чоловік зіткався з нічного повітря і в ньому ж розчинився. Разом із собою цей дивний чужинець забрав і чорне прокляття, яке роками висмоктувало життя з Пеньківки. 

Він приборкав те, чого селяни боялися найбільше — крики непокроєних душ прадавніх дерев. Ті споконвічні духи, що загинули від сокир чи вогню, застрягли у міжсвітті. Вони не могли піти далі, а тому злістю сходили на живих, отруюючи землю й розум людей. Таріон забрав їхній біль і їхній гнів із собою, замкнувши у власному серці, і пішов геть. 

Проте він не залишив Євдокію однією. 

Минуло кілька тижнів, перш ніж посеред звичних буденних турбот жінка раптово зупинилася, притиснувши долоню до живота. Там, під серцем, ледь відчутно, але вперто запульсувало нове, зовсім крихітне життя. 

Думка про те, що всередині неї проростає зерно нового життя, спершу хотіла вирватися з грудей Євдокії божевільним криком радості. Але світ навколо не був ласкавим до матерів-одиначок. Село — це жорна, які швидко перетирають слабких. Недоглянута хата, незаготовлене до морозів зерно, за бур'янами не видно тину — і громада без жалю виставить тебе за поріг. Обійстя віддадуть іншій, сильнішій жінці, яка не проситиме допомоги й не стане для сусідів зайвим ротом. 

Євдокія подивилася на свої руки, замурзані в сажі, і міцно стиснула кулаки. — Замовкни, — обірвала вона власну слабкість. — Навіть не думай скиглити. Моя дитина — не плід пліток чи розбою. Її батько вирвав це село з пазурів смерті, хоча ці боязкі дурні вже завтра вдаватимуть, ніби нічого не сталося. Вони завжди так роблять: щойно мине небезпека, намагаються якнайшвидше забути і сам жах, і свого рятівника. За кілька років вони взагалі скажуть, що це байки.