Розділ 2: Планета Кселоріон Ерідані

[Два роки до. Система Ерідані. Пасажирський космічний корабель Міжгалактичної Коаліції]

Пояс Ерідана виглядав інакше, ніж на тактичних картах. Там він здавався лише впорядкованою перешкодою — набором точок, сухими координатами та попередженнями дрібним шрифтом. Тут, за тонким шаром загартованого скла, він був живим.

Брили розміром із житлові квартали дрейфували в беззвучній пустці, обертаючись повільно й ліниво. Деякі сяяли — відбите світло далекої зорі різало гострі краї, перетворюючи мертвий камінь на щось химерно красиве. Інші були матово-чорними; вони розчинялися в пітьмі настільки безслідно, що помітити їх можна було лише тоді, коли за ними раптово гасли далекі зірки.

Я притис чоло до ілюмінатора. У склі відбивалося щось бліде й різке — мої власні риси, накладені поверх дрейфуючих брил. Я відвів погляд. Не тому що не впізнав себе. А тому що впізнав надто добре. 

Холод скла заспокоював, проникаючи крізь шкіру. 

Цікаво, яка в них швидкість руху? Думка виникла нізвідки й попливла в нікуди. Я просто шукав зачіпку, аби не думати про кінцевий пункт призначення. Транспортний корабель гув рівно — стара, проте старанно доглянута машина. На корпусі ще виднілися шрами від давнього зіткнення: три паралельні борозни вздовж правого борту. Їх охайно зафарбували, але не виправили. Я запримітив їх ще під час посадки. Напевно, я теж почувався таким самим — зафарбованим, але не виправленим. 

За спиною хтось засміявся. Голосно. Недоречно. Я відчув, як пальці на колінах мимовільно стиснулися в кулаки. Новобранці. Уніформа без жодного знака розрізнення виглядала на них чужою: свіжа тканина, ідеальні шви. Вони сиділи через три ряди, але поводилися так, ніби весь салон належав їм. Один без упину вихвалявся під регіт друзів. Я навмисне сів у самому хвоста, подалі від усіх.

Глибокий вдих. Повільний видих.

Я нашарив у сумці навушники й натиснув активацію. Звук відсікло миттєво, чистим хірургічним надрізом. Тиша була штучною, але достатньою. МГК не блокує мовний чип під час приватних рейсів — хоч якась свобода. Я знову віддався спогляданню безодні. Пояс Ерідана повільно відступав. Варп-стрибок відбувся годину тому. Сім хвилин за протоколом. Я навіть не здригнувся.

Тепер залишалося тільки чекати. Мій єдиний шанс. Мене вже зарахували.

 Я заплющив очі.

— Мамо, ти мене чуєш? Куди ми йдемо?

Мій дитячий голос тонув у гуркоті, який, здавалося, йшов з самого ядра планети. Я міцно обхопив жрицю за шию, втискаючись обличчям у її теплу шкіру. Вона пахла паленим шавлієм та озоном — запахом високої концентрації ККП, що завжди супроводжував ритуали в храмі. Але зараз цей запах був їдким, хворобливим.

— Мені потрібно дещо тобі показати. Терміново, мій скарбе.

Вона не бігла — вона несла мене з тією відчайдушною швидкістю, на яку здатне лише тіло, що ігнорує власну втому. Ми спустилися в тунель під нашою оселею. Стіни, викладені з багряного таріанського сланцю, пульсували. Я бачив, як по каменю біжать тріщини, випльовуючи іскри чистої енергії. Планета помирала, і вона кричала через ці стіни.

Ми опинилися в залі підземного храму — місці, де колись панував абсолютний спокій. Тепер повітря тут було густим і гарячим, наче в легені заливали розплавлений свинець. Земля під ногами здригнулася від чергового удару. Це не були звичайні бомби. Це були «Кінетичні Женці» МГК — я чув, як вони вгризаються в кору, висмоктуючи Червоний ККП, залишаючи після себе лише порожній, холодний вакуум.

Згори пролунав новий вибух, змішавшись із чужими, металевими голосами. Вони звучали так близько, наче солдати Коаліції вже йшли по наших стелях.

Мати зупинилася біля масивних бронзових дверей, поцяткованих символами нашої лінії. Її руки, зазвичай впевнені та міцні, дрібно тремтіли. Вона намагалася активувати замок, але її власна енергія збоїла, реагуючи на хаос ззовні.

— Мамо... — я бачив, як по її щоці котиться сльоза, миттєво випаровуючись у розпеченому повітрі. — Шшш.

Вона нарешті відчинила двері й заштовхнула мене всередину невеликої кімнати, стіни якої були вкриті стабілізаційними кристалами. Тут шум трохи вщух, перетворившись на далеке, але невідворотне гудіння.

— Ти під нашим із татом захистом, — прошепотіла вона, опускаючись на коліна, щоб бути на рівні моїх очей. — Не хвилюйся. Все буде добре, мій скарбе з Багряної планети. Ти — насіння, Кою. А насіння має пережити пожежу.

— Я чую, як вони кричать... — я вхопився за її вишиті шати. — Чому тато не пішов із нами? Чому він залишився біля Резонатора?

Вона завагалася лише на мить. Її погляд ковзнув до стелі, за якою розгортався апокаліпсис. Там, нагорі, мій батько зараз стримував колапс хвильової функції планети власним тілом, даючи нам ці лічені секунди.

— Кою, з ним усе буде гаразд. Він просто... завершує обчислення. Ти ж мені віриш? Просто заплющ очі й не розплющуй, поки не настане тиша. Обіцяєш?

Я кивнув, ковтаючи клубок у горлі. Вона поцілувала мене в чоло, і я відчув, як на мою шкіру перейшов слабкий тепловий імпульс — її останнє благословення, її остання стабілізація мого біо-інтерфейсу.

— Просто заплющ очі...

***

Чи вірю я тобі?..

Безпристрасний голос бортового ШІ вирвав мене з марева. На центральному дисплеї спалахнуло:

 «Кселоріон Ерідані вітає Вас!»

Навіть крізь щільну тишу навушників я відчув перепад тиску. І не одразу зрозумів, що бачу. Планета займала майже весь ілюмінатор, але вражала  навіть не вона, а три велетенські штучні пояси — Орбітальні кільця Ерідані. Вони обвивали світ, наче металеві змії, що тримаються розрахованою гравітацією. Гігантські багаторівневі структури, де пульсували вогні промислових ярусів, здавалися неможливими в такому масштабі. Денна сторона планети сліпила — хмари відбивали світло зорі з такою силою, що очі заболіли. Нічна ж сторона була затягнута вогняною сіткою мільярдів точок. Це не нагадувало розсип міст. Це нагадувало розпечену мікросхему планетарного масштабу.