Розділ 9

Вівтар Сонця знаходився в самому центрі верхнього шпиля Вежі. Це була величезна чаша з білого кришталю, що не бачила світла вже сотні років. Флагман Королеви, охоплений синім полум’ям, заходив на останній таранний удар. Його величезні залізні щелепи розкрилися, готуючись розчавити вежу разом із героями.

​— Зараз! — крикнув Арес. Його тіло вже не просто іскрилося, воно ставало прозорим від надлишку енергії.

​Яна підняла Спис Золотої Іскри. Вона відчула, як через її руки проходить не лише сила Ареса, а й надія гномів, небесних ловців та всіх вільних людей на черепахах. Вона встромила вістря Списа в самісіньке серце кришталевої чаші.

​— Аресе, віддай усе! — закричала вона.

​Арес перетворився на гепарда востаннє за цю битву. Він почав бігати навколо Вівтаря, набираючи швидкість, яка виходила за межі фізики. Його тіло стало золотим кільцем світла. Останній імпульс, останній подих швидкості — і він врізався прямо в Спис.

​БА-БАХ!

​З вершини Вежі Світла в небо вдарив колосальний стовп чистого, золотого вогню. Він розірвав чорні хмари, наче стару тканину. Промінь пройшов крізь флагман Королеви, розчиняючи метал, іржу та дроти.

​Яна побачила на мить обличчя Королеви крізь сяйво. Маска розплавилася, і під нею виявилася звичайна жінка, очі якої наповнилися сльозами, коли вона вперше за життя побачила справжнє сонце.

​— Світло... — прошепотіла вона, перш ніж її механічне тіло остаточно розсипалося на попіл, що став частиною пустельного піску.

​Хвиля світла покотилася по всій планеті. Вона випалювала смог, очищувала воду в джерелах і зцілювала панцири черепах. Там, де промінь торкався землі, миттєво проростали зелені пагони.

​Коли сяйво згасло, на терасі Вежі панувала тиша. Спис Сонця зник, залишивши по собі лише невеликий сонячний камінь у руці Яни. Поруч, важко дихаючи, лежав Арес. Він був людиною, його золоті очі дивилися на небо, яке тепер було глибоко-синім, з першими зірками.

​— Ми... ми це зробили? — прошепотів він, намагаючись підвестися.

​Яна допомогла йому встати. Вона подивилася на свої руки — вони більше не іскрилися, але в серці залишилося тепло, яке не зможе загасити жодна зима.

— Дивись, Аресе.

​На горизонті Грозові Альбатроси танцювали в чистому повітрі. Далеко внизу тисячі людей на черепахах запалювали свої вогні, але тепер це були вогні радості, а не тривоги. Пустеля Мовчання почала перетворюватися на Квітучу Пустелю.

​— Куди ми побіжимо тепер? — запитав Арес, усміхаючись і вперше беручи Яну за руку не для битви, а просто так.

​— Туди, де сонце ніколи не згасає, — відповіла Яна. — Але цього разу ми не будемо бігти. Ми будемо йти повільно, щоб роздивитися кожну квітку.

​Арес обійняв її, і вони разом дивилися на світанок нового світу. Світу, де швидкість і воля стали одним цілим, а іскри на піску перетворилися на зірки під ногами.