Розділ 2

Коли вогні Залізної Вежі нарешті зникли за горизонтом, Арес почав сповільнюватися. Його дихання було хрипким, а золоте сяйво луски трохи згасло. Він різко зупинився біля підніжжя гігантської скелі, що нагадувала застиглу хвилю.

​Яна зісковзнула з його спини, ледь тримаючись на ногах від запаморочливої швидкості. Спис Сонця в її руці все ще тихо пульсував.

​— Ми... ми відірвалися? — прошепотіла вона, озираючись на порожню пустелю.

​Гепард не відповів. Його тіло знову почало змінюватися: видовжені лапи стали людськими ногами, золоте хутро зникло, і перед Яною знову постав юнак. Він упав на коліна, зариваючись пальцями в пісок.

​— Земля... — прохрипів Арес. — Вона справжня. Не метал. Не іржа.

​Яна дістала з сумки невелику флягу, вирізану з панцира молодої черепахи.

— На, випий. Це вода з джерела Срібного Спиту. Вона чиста.

​Арес з острахом подивився на флягу. У в'язниці Королеви його напували лише густою магічною сумішшю, яка змушувала його серце битися швидше, але залишала в роті смак попелу. Він обережно зробив ковток. Його очі розширилися.

​— Чому? — раптом запитав він, віддаючи флягу. Його голос став холодним і гострим. — Чому ти ризикнула собою? Люди зазвичай приходять до мене, щоб вкрасти моє пір'я, мої іскри або мою швидкість. Що потрібно тобі, дівчинко зі списом?

​Яна сіла на камінь навпроти нього, встромляючи Спис у пісок. Він засвітився м'яким жовтим світлом, створюючи навколо них маленьке коло затишку.

— Моєму народу не потрібна твоя швидкість, Аресе. Нам потрібне сонце. Королева закрила небо своїми димовими машинами. Наші черепахи помирають, бо трава в пустелі більше не росте без світла. Мій Спис — це уламок справжнього сонця, але він згасає. Тільки той, хто бігає швидше за тінь, може допомогти мені запалити його знову на Вежі Світла.

​Арес гірко засміявся, підкидаючи жменю піску.

— Значить, я знову лише інструмент. Двигун для твого списа. Батарейка для твого народу.

​— Ні! — Яна підскочила, її очі спалахнули гнівом. — Ти — вільна істота! Я могла б просто забрати твою енергію, поки ти був у ланцюгах, але я розбила їх! Я хочу, щоб ти допоміг нам, бо ти хочеш цього, а не тому, що тебе змусили.

​Арес мовчав. Він дивився на свої зап'ястя, де все ще виднілися червоні шрами від кайданів.

— Я не вмію хотіти, Яно. Я вмію тільки тікати. І зараз... — він різко підвівся, — я збираюся піти. Один. Ти врятувала мене, і ми квити. Але я більше не дозволю людині вказувати мені шлях.

​Він розвернувся, збираючись знову перетворитися на гепарда, але раптом повітря здригнулося. З боку вежі донісся низький, вібруючий гул. На горизонті з'явилися червоні точки — вогні механічних хортів.

​— Вони йдуть за твоїм слідом, — тихо сказала Яна, піднімаючи свою зброю. — Вони бачать твої іскри. Ти можеш бігти швидше за них, Аресе, але ти ніколи не перебіжиш власну тінь, поки Королева володіє твоїм минулим.

​Арес загарчав. Його очі знову стали золотими дисками. Він бачив, як сталеві вовки Королеви оточують скелю. Їх було десятки, і кожен з них був створений, щоб вбивати.

​— Якщо я помру сьогодні, — Арес подивився на Яну з дивною сумішшю люті та поваги, — я помру біжучи. Але якщо ти справді хочеш запалити своє сонце... тримайся міцніше.

​Яна вскочила йому на спину саме в ту мить, коли перший механічний хорт стрибнув із темряви. Арес не просто побіг — він вибухнув. Золотий слід, який вони залишали, став настільки яскравим, що вовки на мить засліпли.

​— Ущелина Скляних Сліз! — крикнула Яна крізь рев вітру. — Там вони не зможуть використовувати свої локатори!

​І вони полетіли далі, вглиб пустелі, де пісок перетворювався на гостре скло, а зірки були єдиними свідками їхньої відчайдушної втечі. Це була ніч, коли людина і звір вперше зрозуміли: у них однакова кров, і вона пахне свободою та іскрами.