Пролог

Пустеля Аш-Шар ніколи не мовчала. Вона співала голосами піску, що терся об сухі кістки велетнів, і свистіла крізь щілини занедбаних міст. Але в самому серці дюн, там, де небо ставало блідо-фіолетовим, панував інший звук — ритмічний, металевий стукіт серця Залізної Вежі.

​Всередині вежі, за ґратами, що були викувані з магічної сталі, лежало сонце. Принаймні так здавалося охоронцям. Його звали Арес. Колись він був спалахом на горизонті, золотою іскрою, яку не міг наздогнати навіть вітер. Тепер він був лише джерелом живлення.

​Червоні магічні кайдани на його лапах випивали швидкість, перетворюючи її на пару та рух шестерень. Кожен рух його хвоста змушував обертатися турбіни, що несли на собі залізну волю Королеви. Арес заплющив очі. Він бачив не темні стіни в’язниці, а нескінченні золоті піски, де він був вільним.

​— Ти знову мрієш, хижаку? — почувся холодний, механічний голос Королеви з динаміків. — Твоя швидкість належить мені. Твоя воля — це дим. Ти ніколи більше не торкнешся лапами гарячого піску.

​Арес лише випустив пазурі, залишаючи глибокі борозни на підлозі. Він чекав. Десь там, серед мандрівних черепах, серед звичайних людей, які боялися його сили, була та, чиє серце билося так само відчайдушно.

​Він не знав її імені. Він не бачив її обличчя. Але він чув шепіт Списа Сонця, що кликав його крізь милі порожнечі.

​Цієї ночі залізо зустрінеться з вогнем. Цієї ночі іскри знову запалять пустелю.